Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Смерть Верґілія 📚 - Українською

Читати книгу - "Смерть Верґілія"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Смерть Верґілія" автора Герман Брох. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 114 115 116 ... 148
Перейти на сторінку:
порядок і розриваєш надійні зв’язки у народі. — Всю втому у Цезаря неначе рукою зняло; йшлося про речі, близькі його серцю, і він говорив з неабияким запалом.

— Порядок… його визначатимуть люди… людські закони.

— Закони? О, та в нас тих законів хоч греблю гати! Сенат ні на що інше не здатний так добре, як плодити безглузді закони… Народ прагне порядку, але ж, певна річ, не підступних законів, що доводять до згуби й самого його, і його державу… Та ти, далебі, у цьому нічого не тямиш.

— Царство, де благочестя зростає, держави не знищує, а над нею підноситься, народного духу свого воно не руйнує, а над ним підноситься. Народ… так, у державі народу потрібен порядок, одначе людині потрібне пізнання; людина слугує йому у своїм благочесті, й коли їй відкриється шлях до пізнання, тоді нове царство й постане — царство під захистом закону пізнання, царство, покликане стати запорукою творення.

— Ти говориш про творення нового світу так впевнено, немовби на це може вплинути якось держава. На щастя, закон твій пізнання не знайде в сенаті багато прихильників… а то саме творення шансів на довге життя не мало б.

— Якщо пізнавати людина зрікається, якщо позбувається істини, то вона позбувається й змоги творити; держава не може подбати про творення, але шкода, що завдана творенню, — це шкода й державі.

— Нехай це питання вирішують наші боги. Але ти хоч-не-хоч маєш визнати, що я, як-не-як, своє діло робив; наскільки від мене залежало, дбав я — і дбатиму й далі, — щоб знання у людей розвивалися. Кількість публічних шкіл у нас збільшилась — і не тільки в самій Італії, а й у провінціях, і я приділяю особливу увагу тим видам фахових знань, які дають змогу підготувати тямущих і зодчих, і лікарів, і прокладачів водогонів; крім того, я заснував, як тобі добре відомо, Аполлонову й Октавіанову бібліотеки, а при нагоді завше підтримував коштами ті бібліотеки, що існували й до мене. Але народові до таких турбот байдуже, у своїй масі він прагне, щоб йому на тарілці підносили не готові знання, а яскраві, виразні картинки та образи, і щоб їхній зміст був йому зрозумілий.

— У пізнанні, у будь-якім, немає нічого вищого, ніж звичайне, просте пізнання, і народ його хоче побачити у величному образі діяння, пізнанням натхненного.

Похмура якась легковажність відбилась у рисах Авґуста.

— Світ сповнений діянь, а пізнання у ньому — катма.

— Діяння, натхненне пізнанням, — це діяння клятви, Октавіане.

— Але ж, Верґілію, владу свою я одержав під клятвою і дотримав усього, у чому поклявся… Чи не досить цього для отого твого діяння, пізнанням натхненного? Чого ще тобі треба?

Чом би не дати марнолюбному Авґусту відповідь, якої він жде? Це було б дуже просто і дуже доречно. Але щось спонукало його заперечити і пояснити:

— Певна річ, твої справи — це діяння, діяння на виконання клятви, й саме тому за ним будуть і нові діяння, натхненні пізнанням, яке викликатиме їх до життя, — діяння істини… Але ж, Авґусте, йдеться про душу людську, а з нею потрібне терпіння… — Ох, попри оце невдоволення, попри спротив на обличчі у Цезаря, він таки мусив сказати це, йшлося ж бо справді про людську душу і про її пробудження для перемоги над смертю. — Так, ти римський мир своїм діянням поширив на багато теренів, своїми ділами ти створив символ величі — єдину державу, і як до неї додасться тепер ще й діяння задля великої істини, яке подарує людині спільне для всіх пізнання Всевишнього і таким чином згуртує усіх громадян у єдину людську спільноту, отоді, Авґусте, держава твоя постане як вічна реальність творення… аж тоді, аж тоді воно станеться… диво…

— Отже, ти стверджуєш, нібито наша держава у нинішнім вигляді — це лиш сумнівний символ…

— Ні, справжній символ.

— Гаразд, справжній символ… Одначе ти стверджуєш, що свого повноцінного, реального вигляду вона прибере лише в майбутньому…

— Так, Цезаре.

— І коли ж воно станеться, оте твоє диво? Коли має початись отой перехід до істинної реальности? Коли?

Вимогливо й гнівно, вже аж войовниче дивилось на нього вродливе обличчя.

Коли, о боги?! Коли ж, о коли?! Коли час настане отого творіння, не скутого формою, не залежного від випадковости? Усе це в руках невідомого Бога, що стоїть на сторожі клятв. А тим часом земля перестала хитатися, спокійно собі линув човник, і хоч знов сперло дух у легенях, у горлі й у носі, але дихало серце, і серце знало, що в ньому довічно не згасне подих душі його — ледве відчутний, навіть не подих, а ніби весняний легіт, однак такий дужий, що, здавалося, вихором зараз промчить понад світом і позмітає усе, навіть гори. Коли ж, о коли? Десь дихав той, хто звершити це мав, десь він жив уже й дихав, хоч іще й не народжений; колись було творення, колись воно буде, станеться диво, від випадковости вільне. Мерхнуло світло, і посеред нього, у далині предалекій-далекій, десь на сході знов постала зоря.

— Колись прийде той, хто знов стане ціллю пізнання; в бутті його світ порятунок дістане — задля пізнання.

— Я б хотів, щоби ти зосередивсь на завданнях земніших; бо ти ставиш завдання якісь неземні, а для них і життя мого всього не вистачить.

— Це — завдання Спасителя.

— Але ж ти їх поклав на мене… Чи я помиляюсь?

— Спаситель долає смерть, і ти нам явився, долаючи смерть, бо приніс людям мир.

— Це — не відповідь, бо мир я дав тільки земний, по-земному я мусив його влаштувати, земна його суть… Ти гадаєш, либонь, що завдання мені до снаги лиш земні?

— У синові того, кого прирівняли до Бога, люди тепер уже бачать свого рятувальника, що визволить їх від напастей.

— Так кажуть люди, так каже народ… Але що скажеш ти, мій Верґілію?

— Років двадцять тому, вже тоді, як я приступав до «Георгіків», а ти ще ходив юнаком, — вже тоді я побачив твій образ у колі небесних світил. Адже ти уособлюєш зміну часів.

— І як ти тоді писав?

— «Чи як новітня зоря в місяцях повільних заблиснеш,

Де ще є місце між Ерігоною й клешнями Рака

(Он палахкий Скорпіон уже тягнеться: місце для тебе

Сам же належне дає — чимало простору неба)».

— Гаразд, це ти написав років двадцять тому… А тепер?

— Тебе зачинали тоді, як у небі стояв Козеріг; саме його, що зі скель неприступних до земних

1 ... 114 115 116 ... 148
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть Верґілія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смерть Верґілія"