Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1917"

П. Христюк намагається віднайти й додаткові пояснення зовсім непростої ситуації, що виникла. Серед інших аргументів — розуміння того, що перехід влади до рад робітничих і солдатських депутатів означав би перехід її до рук неукраїнської демократії (адже неукраїнський або зросійщений пролетаріат і здебільшого російські солдати в гарнізонах формували, відповідно, переважно неукраїнські за складом ради). «До того ж, — уважав історик, — хоч це і не було цілком так, українська революційна демократія мала право твердити, що на Україні влада і так належала не кому иншому, як робітникам, солдатам і селянам, в особі Центральної Ради. Правда, в Центральній Раді провід вели не соц. — дем. большевики, але це сути річи не зміняло. Всі українські революційно — соціалістичні партії були представлені в ній, і ніхто не перешкоджав лівішим з них взяти провід в свої руки. Можна було б сказати, що поміж українськими соціялістичними партіями не було зовсім такої, яка в той час могла б викинути гасло соціялістичної революції, як викинула його російська соц. — дем. партія большевиків. Так, не було. Були зародки її. Та хіба це значило, що вся українська революційна демократія повинна була віддатись під опіку хоча б і більш розвиненої соціяльно і соціялістично московської демократії? Та й хто міг би поручитись, до чого ця опіка могла б довести? Хіба українська демократія не відчувала ворожого відношення до себе з боку самих лівих елементів московської демократії? Хіба ідея національного визволення українського народу не була чужою, незрозумілою і навіть ворожою для московської «інтернаціональної» демократії, настільки «інтернаціональної», що з усіх ледве не ста націй Росії вона в буденному життю визнавала лише — московську?!»[869]

Міркування П. Христюка характерні також для інших авторів і є дуже важливими для розуміння справжніх тенденцій Української революції на одному з найкрутіших історичних поворотів. Адже до 25 жовтня 1917 р. Українська революція входила у певну суперечність із загальноросійськими процесами, передусім на національному грунті. Це найяскравіше виявлялося у відносинах Центральної Ради з Тимчасовим урядом, у негативному ставленні останнього до автономістсько-федералістських орієнтацій українства, зусиль зробити якісь конкретні кроки на цьому шляху. Що ж до соціальних аспектів, то, незважаючи на вихідні соціалістичні орієнтації лідерів Української революції та їхню очевидну суперечність з переважно ліберальними настроями Тимчасового уряду, до гострих конфліктів тут не доходило. Центральна Рада, Генеральний Секретаріат просто не здійснювали нічого такого, що б скільки-небудь суттєво суперечило політиці Петрограда.

Протягом останніх кількох днів жовтня відбулися досить істотні зміни. Коли соціальні орієнтації загально-російської революції стали визначати більшовики, перетворившись на найвпливовішу силу в Петрограді, лідери українства поквапились відмежуватися від їхнього курсу, навіть більше — зайняли не просто іншу, а й значною мірою протилежно-непримиренну, навіть войовничу позицію, незважаючи на очевидну суперечність такої позиції настроям широких мас.

Повертаючись же до роботи козачого з'їзду, слід зазначити, що він виявився значно консервативнішим за Військовий, з відвертою ворожістю зустрівши повідомлення про жовтневий переворот. Делегати з'їзду висловились за надання допомоги Штабу Київської військової округи для ліквідації в Києві багатовладдя, намагалися тиснути на Центральну Раду і навіть надіслали виклики козакам на фронт, щоб ті прибули до Києва, а в козачі підрозділи Києва відрядили своїх емісарів[870]. Представникам Центральної Ради вдалося нейтралізувати настрої і дії козаків, хоч застрахуватись від неприємностей з їхнього боку, звичайно, було не дуже можливо.

Разом із частинами Штабу військової округи, юнкерами училищ козаки за рішенням з'їзду 31 жовтня залишили Київ, здебільшого подавшись на Дон, до генерала Каледіна[871].

Центральна Рада зайняла без великих зусиль своїми військами ключові пункти міста й адміністративні приміщення, змусивши рахуватися з собою як з реальною вищою владою в місті.

Оцінюючи тактику Центральної Ради, всього українського проводу в жовтневих подіях, мабуть, не можна вважати її зваженою чи хитро маскованою, хоча така точка зору й існує в історіографії. Зосередження влади в Києві в результаті запеклих боїв «між революційним військом і контрреволюційними військами Штабу» в руках Центральної Ради стало рівною мірою як логічним, так і несподіваним (у прогностичному відношенні) результатом, який для Центральної Ради швидше був збігом непростих обставин, аніж цілеспрямованих, спланованих, ясно усвідомлюваних зусиль.

Отже, й тон висновків багатьох учасників подій, серйозних істориків далекий від патетичного, переважно — сіро-буденний. Можна навести приклад знову ж таки з праці П. Христюка. Після безславної поразки (частині Штабу КВО разом із частинами, що його підтримували, вдалося банально втекти з міста), «в Київі залишилась переможницею Центральна Рада та Генеральний Секретаріат. Большевики, що брали найдіяльнішу участь в боротьбі зі Штабом, як окрема сила (вийшовши перед тим зі складу Центральної Ради і Революційного Комітету) зостались і далі стояти осторонь від Центральної Ради»[872].

Падіння ж Тимчасового уряду, ліквідація його місцевих органів створили для Української революції, її політичного проводу сприятливу обстановку. Можна було миттєво реалізувати все те, чого не вдавалось досягти впродовж попередніх восьми місяців нервово-напруженої боротьби, запровадити в життя неурізану платформу формування автономного ладу в Україні, тобто ту, яка вже була накреслена Декларацією Генерального Секретаріату від 29 вересня 1917 р. Кроки в цьому напрямі уявлялись тим важливішими, що їх дедалі наполегливіше вимагала українська демократія, зокрема Третій Всеукраїнський військовий з'їзд.

Тож не дивно, що вже З0 жовтня 1917 р. Центральна Рада ухвалила поповнити Генеральний Секретаріат генеральними комісарами у справах військових, харчових, залізничних, торгівлі і промисловості, пошти й телеграфу та судових. Наступного дня Центральна Рада розглянула питання про становище тих українських земель, які за інструкцією Тимчасового уряду залишалися поза межами автономної України, і, «прийнявши на увагу волю українського народу, висловлену в численних постановах селянських, національних і загальнотериторіяльних — губерніяльних та повітових з'їздів, ріжних політичних і громадських організацій відмежованих частин України, а також зваживши те, що поділ України, яко наслідок імперіалістичної політики російської буржуазії щодо України, загострює національну боротьбу, порушує єдність революційних сил демократії України і тим самим веде край до безладдя та зросту контрреволюції», — постановила поширити владу Генерального Секретаріату на всю Україну, включаючи Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини і Вороніжчини[873].

До складу території, що підлягала Центральній Раді, не було включено тільки Кубань, хоча жителі цього краю й брали участь в українському національно-визвольному русі. Причини цього треба шукати в особливому характері розвитку революції в регіоні.