Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

Вступ царського війська до Львова та підльвівських околиць І. Франко також зобразив у поезії «Львів і Винники в днях 1–3 вересня 1914 р.»:

Воєнним генерал-губернатором Галичини на початку вересня призначено полковника С. Шереметьєва, який дозволив тимчасове функціонування Ради міста. Щоправда, у середині вересня створено уряд воєнного генерал-губернатора, який очолив 51-річний генерал-лейтенант Г. Бобринський, родина якого спеціалізувалася на цукроварінні на Великій Україні (1919 р. емігрував до Франції, де 1928 р. помер). Новий керівник розпустив Раду міста, а її президія на чолі з віце-президентом Т. Рутовським продовжувала діяти на правах громадської доброчинної інституції. Генерал-губернаторство ділилося на чотири губернії — Львівську, Галицьку (згодом Тернопільська), Перемиську і Чернівецьку. Безпосередньо Львовом керував градоначальник — спершу генерал-майор Ейхе, а з 5 жовтня — ласий на хабарі полковник Олексій Скаллон, що до війни був поліцмейстером у Києві та Мінську. Довоєнний президент міста Й. Нейман виїхав із родиною до Відня.

Вже в перші місяці нова влада ухвалила низку розпоряджень: про вивішування російських прапорів на всіх урядових будинках, здачу особистої зброї до ратуші, переведення на російський час (на годину вперед) годинників, про монополію на продаж алкоголю. Влада визначала розміри реквізицій і контрибуцій з населення для потреб армії, дбати про охорону культових і музейних споруд. Судочинство допускалося російською мовою і місцевими «піднаріччями», тобто українською і польською мовами. Вулицям галицьких міст розпочато надання нових назв — Пушкіна, Гоголя, Лермонтова, Тургенєва та ін. Новостворена жандармерія намагалася виявити вогнище ворожого опору, пильнувала за діяльністю українських та польських партій, більшість керівників яких перебралися до Відня. Там же діяла міжпартійна Головна Українська Рада і позапартійний Союз визволення України, до якого ввійшли не лише галицькі політики, але й наддніпрянські політемігранти.

Влада прагнула націоналізувати великі підприємства. Особливу увагу приділено нафтовидобутку у Дрогобичі та околицях (60 рафінерій, з них 16 великих), який був підконтрольний іноземному капіталу — німецькому, французькому, англійському. Планувалося ввозити до Росії десятки мільйонів пудів галицької нафти, яка була значно якіснішою і знаходилася ближче, ніж бакинська. Насамперед влада приступила до ремонту найбільшого Дрогобицького нафтопереробного заводу, який так і не було реанімовано. При відступі навесні 1915 р. російська влада спалила практично всі нафтосховища, резервуари та вишки у Бориславі, Тустановичах і Дрогобичі. Пожежі поширилися на житлові будівлі, навколишні ліси; вилита зі сховищ нафта