Читати книгу - "Тихий Дін"

— Дарка ж де? — шепнула стара.

— Цитьте! — зикнув Пантелей Прокопович (лють округлила його очі) і до Докійки: — читай!

— Повідомляю вас, — почала Докійка і, сунучись з лави, тремтячи, крикнула не своїм голосом:

— Тату! Татуню!.. Ой, ма-а-а-мо! Гриць наш!.. Ох, ох!.. Гриця... Вбили!..

Плутаючись у листі миршавої герані, билася на вікні строката оса, дзижчала. На дворі мирно квоктала курка, в настіж розчинені двері чути було далекий дитячий дзвін-котливий сміх.

Обличчя Наталчине потворив корч, а кутки вуст, ще не встигли стерти недавньої трепетної посмішки.

Підводячись, паралічно тіпаючи головою, нестямно дивився Пантелей Прокопович, як корчилася долі Докійка.

"Повідомляю Вас. що син Ваш, козак 12-гО' дінського козачого . полку, Григорій Пантелеевич Мелехов, вночі проти 16 серпня цього року загинув у бою під містом Кам'янка-Струмилове. Син ваш поліг смертю хоробрих, хай це буде утіхою у великому Вашому горі. Майно, що залишилось, буде передано рідному братові його Петрові Мелехову. Кінь залишився при полку.

Командир четвертої сотні, підосавул Полковников Дійова армія.

18 серпня 1914 року".

Після звістки про смерть Григорія Пантелей Прокопович якось зразу подався. Він старішав з кожною дниною на очах у близьких. Невідворотна розв'язка настигала його: зраджувала пам'ять і мутився розум. Він ходив по господі згорблений, чавунно-почорнілий; гарячковий маслянистий виблиск очей виявляв його душевне збентеження.

Листа від командира сотні він сам поклав під образи І кілька разів на день виходив до сіней, кивав Докійці пальцем.

— Вийди но до-мене.

Та виходила.

— Принеси листа про Григорія. Читай! — наказував він, боязко поглядуючи на двері світлиці, за якими томилася в невимовній тузі Іллівна, — Ти тихше читай, як сама собі, — хитро підморгував він, весь корчачись, показуючи очима на двері: — тихше читай, а то мати... Біда... — Докійка, ковтаючи сльози, перечитувала .першу фразу, і Пантелей Прокопович, що звичайно сидів навпочіпки, підносив сторч широку як кінське копито, чорну долоню.

— Стривай! Далі знаю... Віднеси, поклади під божник...

Ти тихше, а то мати наша... — і знову він потворно підморгував і весь кривився, мов деревна кора на вогню.

Сивів він кружинами, сліпучо-біла сивизна швидко поплямила голову, нитками розкидалась у бороді. Він став ненажерливий, їв багато і неохайно.

На дев'ятий день після панахиди запросили попа Віса-ріона і рідних на поминки по забитому воїні Григорії.

Пантелей Прокопович їв швидко ,й жадібно, на бороді його кільцями лежала локшина. Іллівна, що із страхом придивлялася до нього ці останні дні, заплакала.

— Старий! Що це ти?..

— А? Чого? — захапався старий, підводячи від полив'яної миски каламутні очі. Іллівна махнула рукою і відвернулась, бгаючи коло очей вишиваний рушник.

— їсте ви, тату, наче три дні не ївши, — зі злобою сказала Дарка й блиснула очима.

— їм? А ну, так... так... так... я не буду... — збентежився Пантелей Прокопович. Він розгублено оглянув усіх за столом і, пожувавши губами, замовкнув, на запитання не відповідав, супився.

— Кріпись, Прокоповичу, чого це ти так уже в розпач упадаєш? — після поминок бадьорив його піп Вісаріон.— Смерть його свята, не гніви бога, старий. Син за царя і батьківщину терновий вінець прийнявша ти... Гріх, Пантелею Прокоповичу, гріх тобі... Бог не простить!

— Я й так, батюшко... Я й те кріплюсь. "Смертю хоробрих забитий", командир он пише.

Поцілувавши в руку священика, старий припав до одвірка і вперше за весь час після звістки про смерть сина заплакав, увесь здригаючись.

З того дня переломив себе і від удару духовно очутився.

Кожен по-своєму вилизував рану.

Наталка, почувши від Докійки про смерть Григорія, вибігла на двір. "Смерть заподію! Кінець тепер мені. Швидше",— гнала її, вогнем пекла думка. Вона пручалася в Дар-чиних руках і з радісною полехкістю приймала непритомність, аби віддалити ту хвилину, коли повернеться свідомість і владно нагадає про те, що сталося. Тиждень перебула в лихому забутті і повернулася в реальний світ інша, притихла, виснажена чорною неміччю... Невидимий покійник пребував у Мелехівському курені, і живі пили його васильковий трупний запах.

XVII

Мелехови на дванадцятий день після звістки про смерть Григорія дістали від Петра аж два листи зразу. Докійка ще на пошті прочитала їх і — то летіла додому, мов та зі-линка, підхоплена вихром, то хитаючись тулилася до тинів. Не абиякого переполоху наробила вона по хуторі і надзвичайне хвилювання внесла в хату.

— Живий Гриць!.. Живий наш рівненький!.. — ридаючи голосом лементувала вона ще здалека. — Петро пише!.. Поранений Гриць, а не забитий!.. Живий, живий!..

"Вітаю вас, любі тато