Читати книгу - "На уходах"

Довкруги широкого обійстя стояли господарські будинки, стодоли, стайні на рогату тварину, конюшні, обороги на сіно. По середині двору колодязь з високим журавлем.

Навпроти стояла велика хата на два боки через сіни, а перед нею широкий на стовпах рундук.

Коли віз заїхав через браму у двір, зразу загавкали собаки і кинулись на них, та, пізнавши своїх і обнюхавши коней, стали веселитися. Скакали мало не на віз, підскакували і бігали довкруги. В конюшні заіржало тоненьким голоском лошатко і зараз відозвалися коні у возі.

Біля криниці крутилось стадо гусей, а в калюжі лежав здоровий підсвинок, хоч і як намагались гуси вигнати його звідсіля. Вони даремне ґеґали і щипали його за щетину червоними дзьобами з усіх боків. З конюшні виглянула голова молодого парубка:

— Здоров, дядьку Явтуше! Щасливо вернув?

— Спасибі, от як бачиш.

— Здорові школярі! — гукав парубок до хлопців. — Ге, то якийсь не той, що торік.

— Злазьте, хлопці, ми вже, славити Господа, на місці.

Ти, Семене, обійди коней, а все оба позаносіть у хату, що привезли.

Хлопці позлазили та не знали, що з собою робити, їх обскочили зараз собаки і давай нюхати. Татарка підскочила зараз і лизнула Андрія цілим язиком по лиці на привітання.

Султан якось Івасеві не довіряв і здалеку дививсь йому у вічі.

Ще хлопці не рушились з місця, як на рундук вийшов сам пан сотник Тарас Жмут. Чоловік вже в літах, кремезний та широкоплечий, з довгим вусом та оселедцем поза вухом.

Одягнений був в старий червоний жупан, підперезаний цвітастим поясом. У його роті стирчала велика турецька люлька. Хлопці познімали шапки і низько вклонились.

— Здорові були, скубенти! — гукнув пан сотник, наче з мушкету випалив. — Ну, коли здорові приїхали, так у хату ходіть. Здоров, Явтуше! Гаразд?

— Гаразд! Здоровий будь, пане сотнику, приїхали без пригоди.

Тимчасом хлопці, держачи в руках шапки, вийшли східцями на рундук і поцілували сотника в руку.

— Ну-ко, покажись Андрійку, чи великий виріс за той рік. Славно, козак з тебе буде, як твій батько покійний…

А цей якийсь інший, либонь, не торішній товариш… Та воно все одно. Ну, хлопче, скажи, хто сього року у вас в курені отаман?

— Знов мене вибрали, — каже Андрій.

— A-а, славно! Як раз виберуть, то ще нічого, можуть не пізнатись, а як виберуть вдруге, то вже не кого-будь.

Здоров, пане отамане, — підняв сотник хлопця вгору, мов перце, і кріпко поцілував. — А тебе, чи хоч хорунжим вибрали? — звернувся до Івася. — Ех, ти кучерявий, мов баранець. Твоя мама, либонь, ціле життя вовну пряла, що такого кучерявого привела… як тебе звуть?

Він потермосив Івася легенько за волосся і поцілував теж.

— Я звусь Івась, та ще й Чорноусенко по батькові.

— Його ще не вибрали, бо він тільки що сього літа у школу попав. Дядько Касян Бистрий його від татарина у степу відбив тай у Січ привіз, — говорив Андрій за Івася.

— Опісля мені розкажеш, а тепер, хлопці, у хату. Гей, там, жінки! Козаків-молодців приймайте, вином-медом угощайте! А ви, горобчики, поки що нап’єтеся молока, — підморгнув весело.

Держачи хлопців наперед себе за плечі, повів у хату, де вже сотничиха з дочкою біля столу поралась. Сотничиха, старша вже жінка, невибагливе по-домашньому одягнена, панна сотниківна, може, шістнадцятилітня дівчина з заквітчаною головою.

— Здорові були, паніматко, — вклонився Андрій від порога.

Сотничиха підійшла і поцілувала обох, те саме зробила і сотниківна.

— Та бо ти виріс, Андрійку, неабияк, — говорила сотниківна, сміючись своїм срібним голосом.

— Ти йому, дочко, так не кажи, — сказав сотник, — то неабшцо, а пан отаман.

— Вітайте, панове отамання, — говорила сотниківна, кланяючись у пояс та сміючись.

— Та що ви так розбалакались, а вони, небожата, мов вовченята, голодні, дайте їм попоїсти чого-небудь.

— А це, паніматко, мій побратим Івась Чорноусенко.

— Хіба ж я тебе питаю, хто він? Приїхав з тобою, то й добре, видно, що козацька дитина.

— Але ж кучерявий він, кучерявий! — дивувалась сотниківна, гладячи Івася по головці.

— То ви вже і в побратимство зайшли? — сказав сотник, сідаючи на ослоні. — Воно гаразд, що вже змалку придержуєтесь козацького звичаю.

— Андрій мене з води вирятував, як я потопав.

— Та їжте, опісля будете балакати, — говорила сотничиха, присуваючи їх до стола.

На столі було усячини. Хліб пшеничний покраяний в шматки, овечий сир, кисле молоко, вареники, пряники, мед в кришках.

— Ну, Андрійку, не давай проситися і товаришеві не давай дармувати.

Хлопці були голодні й уплітали усе, що їм сотничиха раз у раз підсувала. Сотник сидів на ослоні і пихкав люльку.

Кілька разів хотів щось спитати, та хлопці так завзято їли, що жаль було перебивати їм. Аж Андрій обізвався перший:

— А де ж Максим і Омелько?

— На леваду за сіном поїхали, незабаром вернуться, ще тобі добре навкучиться з ними. Вже більше місяця клопочуть нам голову, щоб Явnуха на Січ посилати.

Хлопці наїлися, обтерли губи і перехрестилися.

— Їжте ще, — припрошувала сотничиха.

— Ні, більше не хочеться і спасибі, що нагодували… — хлопці вклонилися і стали господарям дякувати.