Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Запраг я безумного забуття, а це при моїй повсюдній тверезості неабищо.

— О панно! — вигукнув патетично. — Ви образ ясного ранку!

— Ну що ж, — задоволене сказала мадам Фридерикс, начебто комплімент щодо ранку (його я придумав по дорозі сюди) стосувався і її. — Ти, люба моя, забав гостя, а я піду розпоряджуся щодо чаю.

Вона шумко встала, сколихнувши повітря віталеньки, від чого срібні порошини заметались у сонячних стягах майже з відчаєм, а я раптом утопивсь у глибоких карих очах, що зазоріли до мене ніжно й прихильно. Мадам Фридерикс вийшла, а замість неї в дверях з'явилася, також усміхнена, молодша її дочка Наталя…

Наталя взялася награвати, а Софія, ставши у позу, заспівала, голос у неї був маленький, але виводила вона з усією серйозністю та старанністю, зовсім так само, як колись танцювала. Я сидів у фотелі, а коли мені це випадає, мимоволі розслаблююся і стаю благодушний; окрім того, мав змогу детальніше роздивитися співачку, бо коли людина співає, на неї годиться дивитися. Це було заняття цілком приємне, але мені раптом стало жаль, що дівчина мусить так старатися. Прийшов якийсь із вулиці (те, що ним виявився я, чиста випадковість), і їй доводиться вдавати, що вона любить і шанує все, що належить любити й шанувати в цьому світі, хоч з усього видно, до музики особливої пристрасті не має, як і її сестра (про мене вже й говорити не доводиться). Але ми вдаємо із себе старанних і серйозних, а що так чинити годиться, дивно було б, щоб нас це вражало. Софія відспівала, і я гаряче зааплодував, так само гаряче зааплодувала в дверях і мадам Фридерикс. Панна зробила мені кніксен, і вони з сестрою помінялися місцями: тепер грала Софія, а співала Наталя. Результат, здається, був той самий: Софія, граючи, збивалася, а Наталя старанно виводила мелодію кволеньким голоском. Тембром той голос майже не різнився від сестриного; здається, мадам Фридерикс мала рацію: вони були як близнята. І я почав відчувати дивну річ: однакові почуття охоплювали мене, коли дивився на ту й ту, а може, однаково в них закохувався. Я, звиклий до власного роздвоєння, бачив таке ж роздвоєння й тут: видимій моїй половині подобалася Софія, а невидимій Наталя; зрештою, Софія дивилася на мене, як на щось (й належне, а Наталя тільки з цікавістю. Вони й пахли однаково, це відчув я ще раніше, коли з чемності цілував руку й Наталі; ні, все-таки немале добро сидіти отак у м'якому фотелі в затишній віталеньці й помічати, що всі три жінки упадають біля тебе й прагнуть тобі сподобатися, відтак і догодити; я мимоволі набирав поважного і статечного вигляду й позирав на них з теплою прихильністю, а вони грали й співали — ламано дзенькотіли милі звуки фортепіано: хай і вдаємо ми трохи не тих, ким є насправді, але нас обіймають хвилі злагодженості й тиші, а жіноча присутність — це і є гарантія такої злагодженості. Не міг стриматися, щоб солодко не примружитися й не усміхатися, бо вже майже вирішив оселитись у цьому домі або, коли мені не поведеться, забрати з собою його дух в образі однієї із цих милих дівиць, що, здається, й називається у світі коханням; мені також захотілося заспівати, замуркотіти й постукувати пальцями по підлокітнику фотеля, стримував мене тільки невеликий сумнів у власних музичних здібностях, та й не годилося мені перебивати дівочого співу. Через це всю енергію і весь захват я виявляв через плескання в долоні, і дівчата робили мені кніксен уже не соромлячись; інколи я дозволяв собі скочити й побігти чоломкнути чиюсь ніжну ручку: однаково шанував і співачку, й піаністку; від такої моєї гречності мадам Фридерикс розквітала, як півонія, і починала взахлин вихваляти дочок, не забуваючи виділити Софію, бо саме Софія призначалася мені. Силою мозкового напруження я теж почав віддавати їй більше уваги і вже був ніби наповнений святим сакраментом. Сьогодні, думалося мені, вже матиму приємні марення, відтак у життя моє увійде щось нове, досі незвідане, що достеменно прикрасить існування. Досі жив дивно: влазив у якісь чужі історії, долі й життя, а навіщо воно мені? Чи не ліпше тішитись із цього світу, любити і його, і всіх, а на болячки заплющувати очі, бо що я здатен одмінити: заробляю собі на хліб насущний і не звик до розкошів, та й ці дівчата такі самі, хай і знали колись ліпші часи. Я благішав і благішав, аж навіть почав побоюватись, що розтоплюсь у цьому фотелі, як грудка цукру в чаї, всотавшись у цей дім, як цукор у воду. І це, може, й справді так сталося б, коли б не зирнув учасно на мадам Фридерикс, а мадам дозволила собі в цей час поблажливо дочкам підморгнути, даючи їм знати, що вони таки талановито морочать мені голову. Я пожалів під цю хвилю мадам Фридерикс з її наївністю, адже її дочки не грали талановито свої ролі. Знали п'ять пісеньок і, проспівавши їх, розгубилися — не відали, чим бавити мене далі. Я ж, на догоду мадам Фридерикс, попросив повторити деякі номери, що вчинили вони охоче і так само старанно, притому помилялись у тих-таки місцях, що й першого разу. Не були настільки проникливі, щоб пізнати моє правдешнє ставлення до музики, бо не були ані освічені, ані розумні, — і це теж мені в них подобалося, бо що я робив би з жінкою, яка б тонко відчувала й розуміла мене? Дівчата доспівали ті номери, які бажав вислухати двічі, і Софія попросила дозволу вийти, тримаючи на вустах загадкову всмішку.

— О, сюрприз! — сказала мадам Фридерикс і милостиво кивнула. Софія вислизнула в ті ж двері, в які зайшла, а моя невидима половина мимоволі югнула слідом. Софія побігла на кухню, шелестячи парадною сукнею, а в дверях постала, зустрічаючи її, наймичка, яка відчиняла мені хвіртку.

— Спекла? — спитала Софія з таким хвилюванням, що в мене, видимого, там, у вітальні, заломилася брова.

— Ой панночко! — зойкнула наймичка. — Один вийшов добре, а другий підгорів.

— Давай того, що вийшов добре!

Софія кусала від хвилювання губу й нетерпляче пританцьовувала, а наймичка вийняла з печі пирога, який солодко запахтів, аж той дух досяг вітальні, і я, видимий, задоволене втяг носом повітря й засміявся.

— На жаль, Софія не могла доглянути пирога, — сказала, принюхуючись, мадам Фридерикс. — Боюся, чи наша покоївка не підпалила його трохи.

— За новими медичними даними, — мовив я, — підгоріле тісто вживають при лікуванні шлункових хвороб.

— Ви скажіть! — здивовано вигукнула мадам Фридерикс, а її молодша дочка трохи недоречно засоромилася, очевидно, згадка про шлунок прозвучала для її вушок, як невеличка непристойність.

У цей час Софія входила у відчинені двері, тримаючи у руках тацю з пахучим пирогом, її щоки палали геть-но так само, як і той пиріг, ззаду тупцялася цікава покоївка, бо їй, справжньому автору цього кулінарного дива, було цікаво, як пошанується її праця; окрім того, вона тягла готовий уже самовар. Мадам Фридерикс розставляла на столі чайний сервіз — стара, позолочена, досить витонченої роботи порцеляна, — я відзначив, що в цьому домі то єдина по-справжньому вишукана річ. Наймичка з гуркотом поставила самовар посеред столу й дістала за свою незграбність милостиву нагану, а я зробив картинний жест, вітаючи Софію, її рум'янці й пирога, який, уважалося, випекла вона сама. Від цього мого захоплення розцвіла найбільше покоївка, і я вперше примітив, що й вона молода, гарненька й чимось подобає на сестер Фридерикс, тільки вдягнена просто.

— Цей пиріг можна й не їсти, — сказав я. — Досить на нього подивитися — і вже маєш повне задоволення.

— Як так не їсти? — не зрозуміла мого комплімента мадам Фридерикс. — Він на те й пікся, щоб їсти.

Софія трохи поморщилася на явний виказ материної глупоти і всміхнулася до мене навіть чарівніше, ніж годилося дівиці, до якої вперше завітав кандидат у женихи.

— Прошу до столу, — сказала вона. — Покуштуйте, а вже тоді судіть…

Ми збуджено загомоніли, бо всі знали, що коли б пиріг не вийшов, усе одно його хвалили б, але пиріг було спечено і справді чудово, і я хвалив його не кривлячи душею, від чого всі дістали повне задоволення, а найбільше, здається, покоївка, яка від моїх похвал зацвіла, наче вишня. Мадам Фридерикс миттю це застерегла і відправила втішену дівчину на кухню…

Я покинув це гостинне сімейство, коли вже стемніло. До чаю й пирога було поставлено ще й пляшку рому, і я, хоч і відмагався, мусив улити в чай маленьку чарку трунку. Од того мене розмлоїло, і я ступив у темінь вулиці обважнілий та розпарений. Голова мені легко наморочилася, а за кілька годин перебування в жіночому товаристві я настільки набрався жіночого духу, запахів парфумів та кремів, що мимовільно й сам починав їх виточувати. Було тихо й нехолодно, сніг легко хруптів під ногами, і луна від моїх кроків одбивалася од навколишніх парканів. Я йшов і помуркував — ця мелодія складалась у мені, як похідне всіх п'яти пісеньок, що їх я сьогодні почув, і хоч жодної не віддавала точно, все-таки безпомильно нагадувала мені всі п'ять. Я широко всміхався, згадуючи ті маленькі хитрості, до яких удавалася мадам Фридерикс із дочками, вжиті для того, щоб сподобатися мені: було від того радісно; здається, вперше в житті до мене поставилися так щиро. Не звик до такого, бо чимось одлякую від себе людей і зі мною якось воліють мати менше діла. Жінки, думав я блаженно, все-таки істоти іншої породи, вони, як діти, живуть цяцьками й заради цяцьок. Часом не легко їх задовольнити, вони бувають марнотратні й вередливі, а коли вдасться, залюбки вилізуть чоловікові на шию, одягнуть йому ланцюга, прикрасять його бантиком і поганятимуть чи бичем, чи мосяжним батіжком — хто вже як собі дозволить. Але вони добріші й поблажливіші чоловіків, легко звикають до чоловіка-звіра і до чоловіка-кваші; коли в них чоловік "звір", вони мріють про "квашу", і навпаки. Але побіч із тим вони безпомічні й безпорадні, хоч їхня практична енергія більша за чоловічу. Мають улягати сторонній волі, хоч зроблять усе, щоб ту волю переломити. Через це легко приймуть собі в ложе потвору й красеня, розумного й дурного, відчайдуха й несміливого. З подиву гідною терплячістю вони тягнуть житейське ярмо, а коли панують, не знають перепон і міри. Вони вміють прощати, а свою ненависть ховають за м'якою податливістю й покорою.