Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Здобувати ж кар'єру — це активно діяти, це зіштовхувати тих, котрі стоять на заваді, й подобатися тим, від кого залежить доля твоя. Ковнірчук — ось достойний приклад для наслідування. Але Ковнірчук — мала птиця у лісі людей, далі посади директора гімназії його думки не летять, а я, при моїй здатності, міг би сягти вище. Даремно піддаюся впливові здитинілого Миколи Платоновича, того, котрий мав усе, про що можна мріяти, і котрий від усього відрікся. Він нестримно котиться донизу, цей міський дивак, і хай хтось його шанує, я знаю інше: ніхто йому не заздрить. Справжня ж людина — це та, подумалося мені, кому заздрять, хто володіє, а відтак володарює…

Охоцька посковзнулася, і я змушений був підтримати її.

— З вас поганий кавалер, — сказала вона, притуляючись до мене.

— О пані! — мовив я, почуваючи себе власником та володарем.

Я тримав її під руку і відчував ніжне жіноче тепло. І мені стало раптом байдуже, яка жінка біля мене: та, в яку збирався закохатися, чи ця, на яку вже й не дивився. Володіти і владарювати, подумав я, — це мати владу і над жінками, знову-таки, як уміє це робити Ковнірчук. Як воно просто тоді сталося: він прийшов до цієї Охоцької, і вона, як песик, покірно побігла за ним.

Ми вже зайшли у двір, і я відчув невластиву собі сміливість та відчайдушність. Коли вона так легко піддається, чому маю її відштовхувати.

— А що, пані Охоцька, — сказав я, по-півнячому наступаючи на неї грудьми. — Може б, пішли до мене й трошки собі побалакали?..

Охоцька раптом відскочила від мене, її обличчя стало старе й лихе.

— Що ви собі дозволяєте, пане Сатановський! — крикнула вона. — Оце такий добропорядний жених!..

Я згоряв серед подвір'я, наче хтось мене підпалив. Не дивився вже на Охоцьку, а боком-боком пробирався до дверей.

— От я розкажу про вас Ковнірчуку, — сказала Охоцька. — Всі ви, чоловіки, кобелі бридкі! Стереглися б краще, щоб вас не водили за носа, як придурків!..

Але я її не слухав. Шмигнув у відчинені двері парадного і з гримкотом помчав під залізні сходи. Внизу я почув чи схлип, чи сміх, і в серце мені ввігнався гострий ніж — я раптом зненавидів ту шльондру, що, певне, потішається наді мною.

Двері заплеснув так, аж стіни затремтіли, і тільки тут, одрізаний від світу, відчув, як трусить мене лихоманка. В тілі не чув анітрохи сили — не йшов, а волочився у темряві. Очі мої були заплющені, і я промацував перед собою дорогу руками — був сліпий. Здається, я й плакав, бо чомусь мокре стало в мене лице; можливо, я йшов отак, навпомацки, до прірви, яка от-от розверзеться піді мною і навіки мене проковтне. Мені було бридко й соромно, і, щоб позбутися цього, я почав цідити крізь зуби прокляття. Це трохи допомогло, і я здатний став запалити свічку. З оцією-от свічкою у тремтливій руці я підійшов до дзеркала і побачив там когось сіролицього, з бридкою усмішкою, з пелехатим волоссям — стояв супроти мене й глузував.

— Згинь, проклятий, згинь! — крикнув я тонко. — Згинь, бо розіб'ю тебе!

Тоді я побачив зображення інше. Стояв у склі блідий і переляканий чоловічок з краплинами поту на чолі, з розширеними очима й тремтливими вустами.

— То що, владарю й володарю, — сказав саркастично, — дістав по мармизі?..

Через кілька днів я вдягнув парадну мундирну пару і, до лаючи внутрішній спротив, рушив на візитацію до Фридериксів. Їхній будинок на Рудинській вулиці виглядав, Я фортеця: обмурований кам'яним парканом, посиланим зверху склом битих пляшок. Ворота і хвіртка були старі, але добротні і щільно припасовувалися до кам'яних мурованих стовпців. Я смикнув за ручку дзвоника і, певне, там, у будинку, заметушилися й забігали. У хвіртці прочинилося віконечко, в яке визирнуло блискуче око, і я сказав тому окові, що Киріяк Автомонович Сатановський просить хазяїв, тобто мадам Фридерикс, прийняти його. На це слово хвіртка з рипінням одчинилася, і я пішов по вистеленій гнейсовими плитами доріжці до ганку трохи полущеного, але ще цілком пристойного будинку. З тильного боку споруди був, очевидно, сад, бо дерева протягували віти аж над дахом, ніби тримали дім у гнучких кострубатих пальцях. Із розчинених дверей парадного висувалася роздольна постать господині, яка цвіла до мене доброзичливою усмішкою, я ж скинув форменого картуза і приклався до її гарячої, як виявилося, й пухкої руки.

— О, ми не сподівалися вас так рано, — сказала вона, а за спиною в мене стояла, щасливо викругливши очі й розтуливши рота, покоївка, яка і впустила мене в це обійстя.

— Софія ще трохи не готова, — сказала мадам Фридерикс, вводячи мене у вітальню і садовлячи до фотеля, якому було, певне, стільки ж років, як і її дочці. Сама вона сіла навпроти, і ми почали говорити щось таке, що не мало ніякого значення й інтересу ні для мене, ні для мадам: про погоду, вчорашній сніг, про те, що дівчата й досі під враженням від чудової вечірки у Ковнірчука; відтак мадам Фридерикс почала розхвалювати й самого Ковнірчука, як мого начальника, і я, через те, що він мій начальник, нічого супроти того заперечити не міг, тільки подумав, що ота сіра машкара, яка мені привиділася кілька днів тому в дзеркалі, все-таки подобала не на мене, а на директора гімназії.

Ми все виповіли і змовкли, дивлячись одне на одного, всі слова раптом позникали, на що я прокашлявся, як це годиться чинити в подібних ситуаціях, а мадам Фридерикс чемно поцікавилася, чи часом я не застудився, сповістивши, що минулого тижня в неї був такий самий кашель і що на такий кашель добре випити малини й липового цвіту, і що вона зараз накаже подати самовар, а до чаю чудового малинового варення, яке, певна річ, варила Софія, бо в неї виходить воно куди ліпше, ніж у самої мадам Фридерикс; на що я відповів, що буду безмірно щасливий попробувати того варення, бо це теж має значення, хто його варить, — при цьому я подумав, що чим ближче дівчина до критичного віку, тим ліпше вдаються їй варення. Краєм ока спостеріг, що у вітальні не тільки фотель, у якому сидів, має стільки років, скільки й Софія, але й уся решта меблів, і що ці меблі колись були добротні, а може, й модні, і що мій батько навіть не мріяв про такий гарнітур. Ще я помітив досить багато куряви в кімнаті, але це виглядало навіть поетично, бо та курява мило поблискувала, кружляючи в сонячних стягах, що падали із вікон. У кутку стояло фортепіано, і, побачивши, куди я дивлюся, мадам Фридерикс сказала, що на фортепіано грає і одна дочка, й друга, і вони так люблять музичити, аж я висловив бажання послухати їхню гру, адже й сам люблю музику, сказав я, хоч це була неправда; ні, сказав я, до співу даних не маю, але слухати… ну, звичайно: одна річ слухати, а інша — відтворювати звуки. Коли ж співає ніжний голосок, треба бути останнім бовдуром, щоб не зворушитися; я люблю слухати, коли грають і співають. Мадам Фридерикс у молодості співала так, що її запрошували на вечори до губернатора; яке коріння, таке й насіння, сказав я; Софію, правда, до губернатора не запрошують, але в неї аніскілечки не гірший голос, ніж був у неї, мадам Фридерикс; я, звісна річ, повірив у це, бо мені ще на вечорі в Ковнірчука сподобався її голос — вона так м'яко й ніжно балакає: можна уявити, яка то розкіш, коли той голосок заспіває; а коли заспівають вони вдвох, Софія і Наталя, то вже нема мови — вони в мадам Фридерикс, як близнята: чи не правда, що вони дивовижно схожі? Вони схожі на вас, мадам Фридерикс, сказав-я, на що мадам зацвіла усмішкою; здається, вони ще більше на неї будуть схожі, коли досягнуть її літ. Але цього я не сказав та й не дуже вразився з такої думки; мені раптом стало в цій віталеньці затишно, цьому сприяли й срібні порошини в сонячних стягах; бо де такого нема, хіба то обжитий дім? Я й цього не сказав, зате похвалив фіраночки на вікнах, а що дістав незагайну відповідь, що ці фіраночки вишивала таки Софія, змушений був згукнути вражено й піти їх почіпати; зрештою, нічого дивного, що достойностей у Софії виявилося більше, ніж я сподівався; на жаль не міг нічим похвалитися щодо власної персони, на що мадам Фридерикс відказала, що то жіночі достойності, а з мужчини такого не опитується, аби він був добрий та роботящий, щоб його шанували, а шанують передусім за доброту й роботящість, у чому я подумки засумнівався, але перечити мадам Фридерикс не посмів, тільки оповів відомі побрехеньки про великого князя Костянтина, який начебто сам чудово вишивав.

Уже пора було б з'явитись і Софії, але її все ще не було, отож я знову почав обдивлятися вітальню, шукаючи, що б іще похвалити, бо виявляти компліменти панні, яка тобі сподобалася, — річ солодка; мадам Фридерикс тонко це відчула й почала вихваляти кулінарні здібності дочки, зауваживши: в цьому вона старомодна і вважає, що жодна кухарка не справиться так любо з обідом, як гарна господиня, з чого я виснував, що кухарки вони не тримають; зрештою, і мої батьки не тримали кухарки, хоч і в дворянстві числилися. Мої панські настрої, які відчув повертаючись із вечірки у Ковнірчука, тут, у цій скромній віталеньці, зникли, але мені було цілком затишно. Ця родина знала колись ліпші часи, але ті ліпші часи давно для них легенда, відтак і витребеньок у моєї майбутньої жінки може бути менше; отож я залюбки вислухав розповідь про пироги, які так любить власноручно пекти Софія; око моє при цьому стояло на зачинених дверях, з яких сподівався й появи, бо за ці кілька днів враження від панни розмилось, а це для початку кохання недобрий знак; здається, винувата в тому була навісна Охоцька, яка так безнадійно зіпсувала мені той чарівний вечір. Тому-то я й хотів оновлення й очищення, а це могло прийти тільки разом з тією, котра випромінює від себе лагідні й закличні струми.

Нарешті я дочекався сподіваного: зарипіли двері, але не ті, на які дивився; я різко крутнувся в фотелі; входила в кімнату юна, ніжна істота. З гарячими рум'янцями на щоках, з ніжним вологим зором і з ледь-ледь позначеною на вустах усмішкою. Мене підкинуло на фотелі, і я кинувся назустріч тій істоті, щоб поцілувати в неї ручку, а коли торкнувся вустами запашної, атласної шкіри, відчув, що таки переможений; що я, можливо, й закоханий; що дурна історія з Охоцькою — тільки неприємний сон; що всі мої іронічні висновки щодо цього сімейства й дому — тільки вислід моєї колишньої злостивості, бо насправді все у світі гарно й любо; бо все, згублене в собі, може повернутися, для того не так уже й багато потрібно.