Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Від тієї хвилини мені почало здаватися, що він невідступне за мною стежить. Але найдивніше: весь час мені хочеться, бувши на самоті, увійти із ним у контакт.

Я став погано переносити самотні вечори і, можливо, через це вирішив пошукати розваг. Відвідав кілька разів вистави польсько-малоросійської трупи: п'єси польські відгонили бундючним горохвяним патріотизмом, а п'єси малоросійські зумисною, аж до карикатури, простуватістю. Публіка охоче ходила на ті вистави, але я нудьгував. Тому відвідав кілька разів вечори, на які збирались учителі, — ці зібрання уряджував наш директор гімназії, вважаючи, що те тісніше згуртує його підлеглих, адже вчителі гімназії, як і більшість людей, жили один з одним у відчуженні, а часто й у ворожнечі. На тих вечірках старші засідали за карти, а молодші влаштовували танці під супровід фортепіано, на якому грала Охоцька, — фортепіано дирчало і стогнало, звуки виривалися з нього неправильні й прохриплі, але танцюристам це не заважало. Ще бувши студентом університету, саме тоді, коли розчарувавсь у ченцях, я почав брати уроки танців, отож міг долучитися до молодших, і не з інтересу, а з нудьги почав частіше за інших запрошувати старшу дочку вдови колишнього городничого Фридерикс. Вона була досить мила на личко, і я невдовзі почав відчувати до неї прихильність. Сама вдова Фридерикс, жінка не стара, але дивовижної повноти, на вечорах майже ніколи не сиділа, а стояла, через що обидві її дочки — одна двадцятидворічна, а друга вісімнадцятирічна — виглядали біля неї, як курчата біля квочки, і вражали своєю грацією. Оскільки було нас чотири пари, то танцювали контрданс з шести нумерів. Керував танцями Міхневич, який узяв на себе цей обов'язок добровільно. Для різноманітності ми танцювали новомодне лансьє, яке складалося з п'яти нумерів, але в цьому танці мені не вдавалася друга фігура, в якій на шостому такті спершу примінялося ritardanto, а тоді fermana. Міхневич викрикував команди тонким півнячим голоском, інколи його заміняв учитель французької мови; я вів даму, спершу не дивлячись на неї, але завжди відчував її особливі струми, що перетікали з її у моє тіло. Мадам Фридерикс зоріла на мене цілком милостиво, друга її дочка також мала партнера, тож під час танцю мати тільки й водила очима за дітьми. Губи її розпливалися в усмішці, але очі лишалися пильні. Першого вечора я зі своєю дамою танцював мирно, а другого щось шпигнуло мене спитати, чи не гнівалася б вона, коли б навідав я її вдома? Моя партнерка почервоніла, як піон, і зирнула трохи перестрашено, але її вуста досить бадьоро прощебетали запрошення приходити до них, вони, тобто Фридерикси, завжди раді гостям.

— Роule! — вигукнув у цей час учитель французької мови, і ми перейшли до четвертої фігури.

Я сказав ту фразу так собі, може, й задля чемності, але доки танцював контрданс, вона встигла всотатись у мене, і я вже радів, що таки зважився на те слово, відтак і дотики партнерки почав відчувати гостріше, мої ж стали багатозначніші. За нами стежили пильні очі мадам Фридерикс, вона обмацувала мене ними, як сліпий пальцями, і я увіч чув холодні доторки, від чого мені ставало моторошно, бо кожен знає неперехідну істину: хочеш побачити свою наречену старою, поглянь на її матір. І я не міг не помітити, що мадам Фридерикс таки схожа з дочкою, що в них навіть однакової будови тіла — переді мною стояла жінка-гора. Кинув оком на партнерку: лице її зволожіло від танцю, але було миле і зрум'янене. Панна танцювала з такою старанністю, наче від того, як танцює, залежала доля всесвіту. Я й сам старався, в мене були по-молодецькому розгорнуті плечі, а голову тримав гордо — позирати ж на дівчину намагався по-соколиному. Отак ми й красувалися одне перед одним, а під кінець вечора я подумав, що, може, й справді варто полюбити цю панну — тоді мої вечори не будуть безнадійно порожні і заживу я, як усі люди, тобто влаштую гніздо, в яке носитиму їжу й запаси, обмурую його довкіл, захищаючись од влізливого світу, буде тоді мені затишно й тепло. Біля дітей наших воркуватиме ця мила істотка, а я, курячи сигару, милуватимуся з неї — напевне, тоді пізнаю, що мені в житті потрібно. Я іронічно всміхнувся на цю картину — смішна, сентиментальна й облудна. Не мені доказувати, що оці тихі гнізда, здебільшого, арена для довічної війни, лукавства й ошуканства, що те гніздо — тільки сильця, в які ловить світ нерозумних пташок, але як мило він те чинить І Як ніжно тремтить у моїй руці рука її, яке чудове обличчя засвітило до мене усмішку, яка, зрештою, глибока в мені виникає й солодка туга…

Немає нічого вічного у цім світі, не вічно цвіте квітка, подумалося мені, коли танцював finalе, але чи значить це, що треба зневажати й оминати ту квітку або ж затикати носа, щоб не сприймати чудового аромату? Хай за кожне задоволення треба гірко розплачуватися, але чи розумно те задоволення оминати? Чи не стане отаке оминання тою ж таки розплатою, але тільки без задоволення? "Що воно, що воно?" — скакала в мені думка у такт музиці — я танцював контрданс, моя партнерка була мила мені, я хвилювався, у мене вливався струм її тіла, і, хоч прилипли до мене холодні п'явки очей мадам Фридерикс, я раптом подумав: щастя людське не така вже марниця; любов у світі не таке вже посліддя — я, здається, починаю входити у гарячу червону купіль, і мені від того заспівує кров. Відвів Софію Фридерикс до її охоронниці й побачив, що та всміхається до мене не тільки вустами, але й очима, виявляючи цілковиту прихильність. Відповів їй таким же усміхом і чемно вклонився.

— Гарно танцюєте, — сказала мадам Фридерикс, вважаючи за потрібне таки висловити вголос прихильність до мене. — Зовсім нагадали покійного мого чоловіка…

Її очі посмутніли, але ненадовго, — віддавала гречну данину шани тому, про якого, певне, й думати забула.

— О, я недостойний такої честі, — мовив мій гречний голос.

— Чому ви у нас ніколи не буваєте? — спитав голос діловий.

— Не мав честі бути запрошений, — відповів гречний голос.

— У дім, де є дівчата на виданні, можна приходити без запрошення, — зауважив діловий голос. — Але не про те йдеться. Я бачу: ви милий, серйозний молодий чоловік…

— Дякую за честь, — сказав чемний голос, я помітив, що надто часто вживаю слово "честь": чи не надмірне це улягання?

— Заходьте, будемо дуже раді, — мовив діловий голос.

— О, це мені велика честь! — сказав я, знову вживаючи "честь".

Зрештою, пішов у курильну кімнату, з цікавості залишивши біля цього сімейства свою невидиму половину; мати з дочкою таки заговорили про мене.

— Він, здається, серйозно підбиває під тебе клинці, — сказав діловий голос.

— Але мамо, він тільки молодший учитель, — мовив голос ніжний.

— Чи так уже тобі перебирати? — сказав діловий голос. — Директор гімназії вважає, що цей пан цілком достойний молодик і ніщо не перешкоджатиме йому вислужитися.

— Але в нього таке прізвище! — зойкнув ніжний голос. — Подумати тільки: пані Сатановська.

— Замовкни! — ущипливе сказав діловий голос. — Мені вдається, що тобі…

— Я нічого не кажу, — перебив ніжний голос, у якому також озвалися ділові нотки. — Хіба я що кажу?

— Мені його прізвище не вадить, — сказала мати. — Більше дбаю про твою добру репутацію у світі… Звісно, це партія не така вже завидна, але не доводиться перебирати…

— Знаю, мамо, — зітхнула Софія, — і не збираюся йому відмовляти…

– І розумно зробиш, — сказала майже погрозливо мати, і я відплив од них, бо підслуховувати таку розмову трохи й непристойно, їхня ж практичність мене аж нітрохи не вражала: на те і ярмарок, щоб на ньому приглядатися й торгуватись. Що ж до рефлексій стосовно мого прізвища, то я звик до того зі шкільних років та й батько мій ставився до того філософічне…

Я спокійно курив сигарету, коли до мене підійшов Ленсаль. Досі він різавсь у карти, а трохи вигравши, поспішив вигадати причину, щоб відійти від картярів.

— Готуєтеся вступити у сімейне життя, пане Сатановський? — іронічно спитав він.

— З чого ви взяли? — здивувався я.

— О, про це говорять усі, — засміявся Ленсаль. — Чи ви, як той хлопець, котрий ховає голову й гадає, що його не видно?

Засміявся й майже побіг у передпокій, щоб утекти зі своїм виграшем, а я пустив з рота синій клубок диму, котрий граційно розклався на колечка…

Йдучи додому, я змушений був супроводжувати Охоцьку, бо третій пожилець нашого дому, Міхневич, чкурнув раніше, та й не столувався він у вдови. Жінка була в шубі, хоч не новій, але добрій, у хутряній шапочці, а руки ховала в муфті.

— Ніколи не подумала б, що з вас такий добрий танцюриста, — сказала вона, косуючи в мій бік.

— Свого часу я брав уроки танців, — мовив я спокійно.

— Подобається вам Софія? — спитала Охоцька.

— Панна не з гірших, — зауважив я строго.

— О, я нічого не кажу! Коли б не її мати…

— Щось знаєте про її матір? — різко повернувся я.

— Добра, сердешна й чадолюбива жінка, — з усмішкою відказала Охоцька.

— Смієтеся з мене?

— Аніскільки, пане. — Вона зупинилася й подивилася на мене очима, повними сміху. — Просто чудно бачити вас закоханим.

— А мені чудно, що все так лізе людям на очі.

— Нічого дивного. — Охоцька вже йшла, не дивлячись на мене. — Такі справи цікавлять людей перш за все. То пікантний бік життя.

Я мовчав. Ішов і роздивлявся сніжини, які крутилися навколо. Ніч стояла тиха й запашна. Жінка, яка ступала поруч, була байдужа мені, зате відчував я ту, другу. Панну, з якою танцював цілий вечір. Тіло моє й досі було розчулене від того, і мені захотілося якнайшвидше прийти додому, зачинитися на всі замки, залізти у постіль і помріяти. Входила в мене світла хвиля, я розчинявсь у ній, починаючи втрачати звичну відчуженість од світу, відтак і світ ставав для мене повабний. Хто зна, думалося мені, а може, я в цьому світі не порошинка і не тля, може, і я колись зможу дотягтися до сильних миру чи принаймні наблизитися до них. Матиму власний екіпаж та особняк, а в ньому позолочені сервізи, і жінка моя ходитиме в дорогих хутрах, а я дозволю собі позирати на інших спогорда. Може, досягши цього, здобуду справжню гармонію та лад у душі і тільки посміюватимуся над тим, що колись вигадував чудну втечу від себе. Моя казкова здатність розкладатися на видимого й невидимого послужить мені для здобуття службової кар'єри, бо досі, хоч і дбав я про добру репутацію, але тільки для того, щоб мати право на самотність.