Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

– Ой, які ж вони кумедні! – не втрималася від сміху Люсі. – Це ви їх такими зробили?

– Та отож, – не сперечався чаклун. – Так, саме я і перетворив розтелеп-тупотупів на однотупів, – додав він і теж розреготався. – Ти тільки-но подивись!

А подивитися таки було на що. Звісно ж, ані ходити, ані бігати, як ми з вами, однотупи не могли. А от що вони добре вміли, то це стрибати і плигати, немов жабенятка чи коники-стрибунці. Стрибали вони так справно, ніби й тієї однієї ноги в них не було, а замість неї була потужна пружина. Вони торкалися землі з гучним тупанням, що чимало спантеличило Люсі ще вчора за їхньої невидимості. Та тепер усі були як на долоні. Тупотупи тупотіли в усі боки та перегукувалися одне з одним.

– Е-ге-гей, хлопці! Нас знову скоріш видимо, ніж невидимо! Як гарно побачитись ізнов!

– Що ж, певно, ми видимі, – перекрикуючи галас, наголосив однотуп у червоному капелюсі з китицею, у якому Люсі з голосу впізнала головного однотупа. – А якщо нас видко, то, вочевидь, ми вже не невидимки, а навпаки.

– Саме так, а як інакше! – одразу ж відгукнулися всі інші. – То ж бо й воно, що вже не невидимки! А саме – «навпаки»! Як влучно сказано!

Найнетямущіщі – й ті допетрали!

– Здається, дівча пошило нашого старигана в дурні, доки той давав хропака! – оголосив Тугодум (бо то був саме він). – Нарешті наша взяла!

– Як ладно сказав – «пошити в дурні»! – одразу ж підхопив хор тупотупів. – У нашого голови є голова на плечах! Як щось скаже – то як в око влучить!

– Ба, як їм не лячно казати таке про вас? – знітилась Люсі. – Бо ще вчора страховиська лячнішого за вас вони й не знали. Хіба ж вони не розуміють, що будь-якої миті ви можете їх почути?

– Та такі вже вони, розтелепи, – зітхнув чаклун. – От тільки-но вони готові на тебе молитися, бо ти, бач, і наймудріший, і всевидючий, і найсуворіший, а наступної миті вони сподіваються тебе надурити якимись хитрощами, що й дитя наскрізь побачить. Та чим би вони не тішилися…

– А чи так уже потрібно повертати їм їхній первісний вигляд? – спитала Люсі. – Здається, їм і тепер непогано… Принаймні вони ніби щасливі – дивіться-но, як тупотять! До речі, а ким вони були раніше?

– Та звичайними собі гномами, – зауважив чаклун. – Хоча не зовсім. Порівняно з вашими, нарнійськими, ці вирізняються нестачею клепок та просто казковими ліньками.

– Шкода, якщо на те потреба повернути їх назад, – пожалкувала Люсі. – Тепер вони такі милі й кумедні. А можна я піду до них і сама їм усе скажу? Чи мало б це якесь значення?

– Мало б мати, та мало що має, – стенув плечима чаклун. – Бо сказати – одне, а зрозуміти – то зовсім інше.

– А ви підете зі мною?

– Навіщо? Іди вже сама. Може, тебе вони зрозуміють краще.

– Вельми дякую за гостинність! – сказала Люсі й хутко побігла вниз сходинками, якими з таким острахом йшла вгору вранці.

Унизу вона з розгону кулею налетіла на Едмунда. У нього за плечима стояли інші, і, побачивши їхні бліді стривожені обличчя, Люсі відчула докори сумління – як за своїми справами вона могла про них забути?!

– Усе гаразд! – вигукнула вона біжучи. – Усе добре! Чаклун виявився аж ніяк не злим, а напрочуд милим та люб’язним. А ще я бачила його, самого Аслана!

Із цими словами, немов вітерець, вона промайнула повз друзів й опинилася в садку. Здавалося, земля гула від тупотіння однотупів, а повітря дзвеніло від їхніх радісних зойків. Із її появою земля загула, а повітря задзвеніло вдвічі дужче.

– Ось і вона, ось і вона! – заволали однотупи. – Тричі, тричі ура! Ура маленькій дівчинці, що зуміла донести наші найщиріші мрії до старого чаклуна. Хвала героїні, хвала!

– Залишається лише пожалкувати, – виголосив голова Тугодум, – що ми не в змозі зробити вам таку приємність побачити нас такими, якими ми були до того, як стали тими, які ми є, а саме – жалюгідними почварами. А якщо ви не побачите різницю, то ви нас і не зрозумієте. Саме тому, якщо вже йдеться про зовнішність, ви можете згадати прислів’я: зовнішність оманлива, а нам і в оману вас ввести нічим, бо ми й так страховиська.

– Саме так, ти правду кажеш, як завжди, голова Тугодум! – здригаючись на місці, немов повітряні кульки за вітром, заволали тупотупи. – Ось такі ми і є, страшні без омани.

– Я тільки хотіла сказати, що вам добре личить і ваш нинішній вигляд!

– Прислухайтеся до неї, – одразу ж підхопили тупотупи, – її цілковита правда! Як нам личить наш нинішній вигляд! Усі красені, мов дібрані!

Вони змінили попередню думку й оком не змигнувши та навіть не помітили цього.

– Вона мала на увазі, – не забарився втрутитися Тугодум, – як нам личило бути тими, які ми були, доки не стали тими, якими є.

– Який слушний наш голова! Слушніше не буває! – одразу загомоніли інші. – Саме це вона і мала на увазі! Ми самі чули!

– Та я казала зовсім інше, що ви гарні й такі, які ви є! – розгубилася Люсі.

– От! Я й кажу: раніше ми були гарні, а не те, що є! – вів своє Тугодум.

– Прислухайтеся до них обох! – завели свою пісню тупотупи. – Вони обидва правду кажуть! Як і завжди! Та як дотепно, коротко і влучно!

– Але ж ми стверджуємо зовсім протилежне! – обурилася Люсі, уже сама тупаючи ногою з нетерплячки.

– Авжеж, протилежне! Протилежніше й бути не може! – одразу ж погодилися тупотупи. – Не кожен так вміє – стверджувати протилежне! Тож стверджуйте собі й надалі, обоє!

– Та ви кого завгодно з глузду зведете! – спересердя мовила Люсі й махнула на них рукою. Але тупотупи, здавалося, були вкрай задоволені бесідою, тож, зрештою, Люсі вирішила, що цю зустріч можна вважати вдалою.

А от надвечір трапилася ще одна подія, яка ощасливила тупотупів до неможливості. Каспіан разом з іншими попрямували до берега, щоб подати сигнал Рінсу та всім, хто залишився на борті і хто, мабуть, уже страшенно хвилювався. Не були байдужими й тупотупи: вони скакали та плигали навколо, мов футбольні м’ячі на тренуванні, устигаючи перегукуватися й погоджуватися одне з одним, доки Юстас не стерпів і не пробурмотів, мовляв: «Краще б чарівник зробив їх свого часу не невидимими, а нечутними» (дуже