Читати книгу - "Буря Мечів"

У темряві червоні очі деривовка здавалися чорними. Як завжди мовчки, він торкнувся носом Джонової шиї, обдав гарячим подихом. Дикуни вважають Джона варгом, та якщо це так, плохенький з нього варг. Вовчу шкуру вдягати він не вміє, як робив це Орелл зі своїм орлом, коли ще був живий. Якось Джону наснилося, що він — Привид: роздивляється згори долину Молочноводої, де зібрав свій народ Манс Рейдер, а потім виявилося, що то був не сон. Але ж зараз він не спить, і йому лишаються тільки слова.

— Зі мною ти не підеш,— мовив Джон, узявши вовчу голову обіруч і зазираючи в очі.— Маєш вертатися в Чорний замок. Зрозумів? Чорний замок. Знайдеш його? Знайдеш дорогу додому? Біжи вздовж крижаної стіни весь час на схід, на сонце, і прийдеш куди треба. В Чорному замку тебе впізнають, і, можливо, це їм послужить застереженням.

Він подумував написати попередження, щоби Привид відніс його, але не мав ні чорнила, ні пергаменту, ні навіть пера, та й ризик викриття завеликий.

— Потім зустрінемося в Чорному замку, але дістатися туди ти маєш самотужки. Деякий час полюватимеш сам-один. Один.

Деривовк, нашорошивши вуха, випручався з Джонових рук. І знагла помчав геть. Майнув у кущі, перестрибнув повалене дерево й погнав пагорбом униз — світла риска серед дерев. «Побіг у Чорний замок? — подумалося Джону.— Чи за яким зайцем погнався?» Хотів би він знати! Боявся, що варгом виявиться таким самим недолугим, як побратимом і шпигуном.

Серед дерев зітхнув вітер, насичений пахом глиці, шарпнув Джона за вицвілий чорний одяг. На півдні виднілася Стіна — висока й темна, велетенська тінь, що затуляла зірки. Горбиста місцевість свідчила про те, що зараз вони десь між Тінявою вежею і Чорним замком, напевно, ближче до першої. Багато днів уже рухаються на південь поміж глибоких озер, що довгими тонкими пальцями простяглися в западинах вузьких долин, а обабіч тісняться крем’янисті хребти й порослі соснами пагорби. В такій місцевості не розженешся, зате можна легко сховатися й непомітно підкрастися до Стіни, кому треба.

«Дикунам-нальотчикам,— подумав Джон.— Я ми. Як я».

За Стіною лежать Сім Королівств — усе, що він поклявся боронити. Він промовив обітницю, заприсягнувся життям і честю, зараз він мав би стояти отам на чатах. Мав би підносити сурму до вуст — скликати Нічну варту до зброї. Але в нього немає сурми. Він підозрював, що поцупити ріжок у дикунів було б неважко, але чого він цим досягне? Навіть якщо Джон і засурмить, ніхто його не почує. Стіна тягнеться на сотню льє, а от чисельність Варти, на жаль, дуже скоротилася. Покинуті всі кріпості, окрім трьох; на сорок миль навкруги, можливо, і брата не відшукати, не рахуючи самого Джона. Якщо його і досі можна вважати братом...

«Слід було мені все-таки спробувати вбити Манса Рейдера на Кулаці, навіть якби мені це життя коштувало». Кворин Піврукий так і вчинив би. Але Джон завагався — і проґавив свій шанс. Наступного дня він поїхав з магнаром Стиром, Ярлом і більш як сотнею обраних тенійців і нальотчиків. Джон запевняв себе, що він просто вичікує, що прийде слушна мить — і він утече в Чорний замок. Але мить не приходила. Ночували здебільшого у покинутих дикунських селищах, і Стир завше виставляв дюжину своїх тенійців стерегти коней. Та й Ігритта вічно крутилася неподалік — і вдень, і вночі.

«Два серця як одне»,— гірко звучали в голові глузливі слова Манса Рейдера. Джон заплутався як ніколи. «Вибору я не маю,— сказав він собі найпершого разу, прослизнувши під хутра, якими уві сні накривалася дівчина.— Якщо я їй відмовлю, вона зрозуміє, що я перекинчик. Я граю роль, яку поклав на мене Піврукий».

Тіло його цю роль грало залюбки. Вуста торкнулися вуст, рука його ковзнула під замшеву курточку й намацала груди, прутень напружився, коли Ігритта крізь одяг тернулася об нього своїм горбочком, що був у неї між ніг. «Обітниця»,— подумав Джон, пригадуючи гайок віродерев, де він її промовив,— коло з дев’ятьох велетенських білих стовбурів з вирізьбленими на них червоними ликами, які приглядалися й дослухалися. Але дівочі пальці вже розплітали на ньому шнурівку, язик опинився у нього в роті, а її рука прослизнула йому під білизну й витягнула прутень, і Джон уже не бачив віродерев — тільки Ігритту. Вона куснула його за шию, а він потерся об неї носом, закопуючись у густі руді коси. «Щасливиця,— подумав він,— вона щасливиця, поцілована вогнем».

— Хіба не добре? — шепотіла вона, спрямовуючи його собі в лоно. Вона стікала соком. І ясно, що давно вже була не цнотливиця, але Джонові то було байдуже. Його обітниці, її цнота — все вже було байдуже, важило тільки її збудження, її вуста на його вустах, її пальці, що вщипнули його за пипку.— Хіба не приємно? — знов спитала вона.— Ні, не так швидко, повільніше, так-так. Зараз, зараз, так, ох як любо! Нічого ти не вмієш, Джоне Сноу, але я тебе навчу. А тепер дужче. Так-к-к!

«Це роль,— потому нагадував він собі.— Я граю роль. Слід було зробити це бодай раз, щоб переконати її, що я зрадив свою обітницю. Щоб вона мені довіряла». А більше цього робити необов’язково. Він-бо й досі вояк Нічної варти і син Едарда Старка. Він зробив, що мав, довів, що мав.

Але доводити було таки приємно, і коли Ігритта заснула поруч, поклавши голову йому на плече, це теж було приємно — небезпечно приємно. Джонові знову пригадалися віродерева, пригадалися слова, які він перед ними промовив. «Це трапилося всього раз, бо так було треба. Навіть батько раз проступився — забув свої шлюбні обітниці й зачав байстрюка». Джон присягнувся, що з ним буде так само. Що більше цього не трапиться.

Але це знову трапилося ще двічі вночі, і потім ще раз на ранок, коли Ігритта, збудившись, виявила, що в Джона знов стоїть. На той час дикуни вже прокидалися, й дехто з них не міг не помітити, що відбувається під спальними хутрами. Ярл сказав парочці поквапитися, поки він не облив їх водою. «Спарювалися, як собаки»,— думав потому Джон. На кого він перетворився? «Я — вояк Нічної варти»,— не здавався слабенький голос у Джона в голові, та ніч у ніч він звучав дедалі тихіше, й коли Ігритта цілувала його