Читати книгу - "Політологія: наука про політику"

Політична свідомість проявляється водночас в декількох функціях, тісно пов’язаних і переплетених між собою. Однак, можна визначити її головні й другорядні функції. Мабуть, головними функціями політичної свідомості виступають спеціальні функції: регулятивна, комунікативна, виховна, що відіграють провідну роль і мають потужний вплив на теорію пізнання. Соціальні функції — синтез всіх функцій, визначальні суттєвості політичної свідомості. Структуру політичної свідомості складають системи абстрактно-теоретичних понять, загальних уявлень про політичний устрій суспільства, визначення нормативних принципів, політичних норм — справедливість, рівність, свобода, демократія, і абстрактно-практичних форм — ідеї у вигляді програм і документів, практичні політичні принципи, емпіричний досвід, деякі знання економічних положень, емпіричні знання, що передаються від покоління до покоління, накопичені в практичному житті у ставленні до інтересів держави. Політична свідомість народу України в умовах відродження визначається не тільки процесами реформ політичної системи, розвитку демократії, гласності, гостротою боротьби з антидемократичними проявами з боку окремих груп, але й значною активізацією політичної діяльності, тривогою за долю справжньої демократії.

2. Політична культура: роль у політичному житті суспільства

Поведінка в суспільно-політичному житті, ставлення до політичної системи, політичного режиму, органів влади, політичних лідерів до різноманітних політичних процесів, явищ і подій визначає політичну свідомість особистості, соціальної спільності людей. Але свідомість зумовлюється не тільки політичним буттям, але й соціокультурними факторами, насамперед, політичною культурою. В полі зору багатьох мислителів (Платона, Арістотеля, Макіавеллі, Монтеск’є, Маркса, Мангейма та ін.) постійно знаходилась проблема особи, політична культура. В сучасних умовах особливістю становища політичної культури виступає її незводимість і непряма похідність від колишніх культурних орієнтацій суспільства. Окрім впливу традицій та історичного досвіду української нації, її політична культура формується в конкретних соціальних, економічних і духовних умовах, що визначають пріоритети та орієнтири кожного індивіда зокрема.

Поняття політична культура

На відміну від політичної свідомості, що відображає всю сукупність існуючих у політиці духовних утворень, політична культура пов’язана тільки з найтривкішими, внутрішньо значущими для людини переконаннями. Статус політико-культурних уявлень застосовуємо тільки до ціннісних поглядів, що володіють для людини смисловим і, у відомому ступіні, навіть світоглядним значенням, що складають саму загальну ідейну основу громадянських помислів і вчинків. Політична культура є сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учасників певної політичної системи, суб’єктивна сфера, що лежить в основі політичних дій і що надає їм значення. Індивідуальні орієнтації особистості поєднують: пізнавальну орієнтацію, тобто істинне або неправдиве знання про політичні проблеми та ідеї; ефективну орієнтацію — відчуття зв’язку, причетності або, навпаки, протидії та відчуження у ставленні до політичних об’єктів; оціночну орієнтацію — формування думок і суджень про політичні об’єкти, події та явища. Політична культура — це психологія суспільства (нації) у ставленні до політики або особливості сприймання суспільством політичного процесу, якому надає специфічних форм. Політична культура функціонує не як ізольоване явище суспільного життя, а як невід’ємна складова глобальної культури суспільства. Політична культура — обумовлена ціннісними уявленнями людини про політичні явища і втілена на практиці сукупність норм, правил поведінки, стилю діяльності людини як учасника політичного процесу. Політична культура розкриває, наскільки людиною освоєні загальнозначимі зразки політичної діяльності і політичного мислення, сприймання досвіду і традицій володарювання, що одержали загальне визнання. Основним механізмом відтворення та реалізації політичної культури є людська індивідуальність, самостійна переробка нею суспільного багатства знань, ціннісне засвоєння традицій.

Існують два принципових функціональних виміри політичної культури: по-перше, функціонування як складової політичної системи суспільства і, по-друге, її застосування у вигляді складової соціокультурного образу нації, або суспільно-історичної бази суспільства. У різних народів і в різні періоди, епохи істотно різняться політико-культурні орієнтації та поведінка індивідуумів. Якщо билинні три богатирі потрапили б в сучасних умовах у Головний Штаб прикордонних військ України, то несказанно здивувалися б одній тільки величезній масі паперів і документації, настільки ж шокований був би будь-який князь Київської Русі від величезної кількості правил, регламентацій і узаконень, що перебувають під контролем сучасного державного апарату і владних структур. Якщо в сучасних умовах поле діяльності державних структур і влади надзвичайно просторе, то державні турботи князя Київської Русі обмежувалися захистом кордонів князівства і збором податків. З ускладненням соціального та економічного життя суспільства змінюються його культурні та політичні запити. В Японії, де залишки традиційної феодальної системи станів все ще визначають соціальні відносини людей, легко зрозуміти, хто з двох людей, що вітають друг друга, займає керівний пост, а хто — всього лише рядовий, що служить: той, хто стоїть на більш низькій ступіні соціальних сходів, завжди кланяється нижче. Відповідно, традиційно виховується орієнтація на повагу і шанування старших, японці вважають у порядку речей, коли рішення і відповідальність за нього приймає начальник. Американцям же притаманний підкреслено демократичний стиль спілкування. Українцям властива комунікабельність, легкість у знайомстві. Українці ніколи не зазнавали традиційно точного розподілу суспільства на класи, стани, на відміну від тих же японців і американців, зовсім інакше дивляться на своє право брати участь в політичних рішеннях або висловлювати свою думку тощо. Ясно, що від того, як люди сприймають своє місце і роль у суспільстві, своїх керівників і відносин із ними, істотно залежить і природа політичної системи, і зміст суб’єктивних форм політичної дії, тобто політична культура суспільства. В Україні навіть люди, налаштовані до особи конкретного президента вкрай вороже, здебільшого не піддають сумніву необхідність його посади як глави держави. Але в Україні є політичні кандидати, представники так званої «непримиренної опозиції», що готові балотуватися на пост Президента з тим, щоб, вибравшись на вершину влади, скасувати такий пост. Історико-соціальний досвід української нації також очевидно впливає: чим стабільніший і давніший державний устрій, тим більш шановні символи влади.

Ще в XVIII сторіччі вперше поняття “політична культура” введене в науковий обіг німецьким філософом-просвітником Йоганом Готфрідом Гердером. Концептуальне уявлення про політичну культуру, що систематизувало це поняття, склалося тільки в 50—60-ті роки XX ст. Теорія політичної культури виникла на пересіченні філософських, соціологічних, психологічних і антропологічних досліджень політики. Основний внесок у становлення і розвиток теорії політичної культури внесли Габріель Алмонд, Сідней Верба, Сеймур Мартін Ліпсет, Моріс Дюверже, Уільям Розенбаум, Роберт Крауз, Моріс Крозьє та ін. В сучасних умовах існують різноманітні психологічні тлумачення політичної культури, що характеризують її як сукупність суб’єктивних уявлень людини і обмежують її зміст сферами політичної свідомості та

політичної психології, так звані всеосяжні інтерпретації. До політичної культури включаються і психологічні настанови, і відповідні їм форми поведінки суб’єктів.

Політична культура багато в чому пояснює джерела, характер і особливості конкретної політичної системи, панівний в суспільстві політичний режим, політичну свідомість і поведінку суспільних класів, груп, політичних