Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

— Це не ваша провина, Анно, — кажу я.

— І все одно пробачте… — Вона злякано глипає на двері, потім стишує голос. — Чи ви можете дістатися до рушниці? Він залишив її на креденці.

Я озираюся. До мети всього кілька футів, але з тим самим успіхом мені можна було б пропонувати дотягнутися до Місяця. Я ж навіть поворухнутися не здатний, що вже казати про те, щоб звестися.

— Що, оговталися? — перериває нас Лакей, з’являючись у дверному отворі. Ножем він відрізає шматочки від яблука, яке тримає в руках. — Шкода. А я ж бо сподівався сам привести вас до тями.

За ним стовбичить іще один чолов’яга. Це той самий горлоріз, якого я бачив на цвинтарі, той, що тримав мене за руки, поки Деніел лупцював, намагаючись дізнатися, де Анна.

Лакей підступається до ліжка.

— Коли ми востаннє бачилися, я залишив вас живим, — каже він. — Довелося це зробити, хоча й дуже прикро… — Він кашляє, прочищаючи горло, я відчуваю вологу ляпку слини на щоці. Мене проймає відраза, але сил на те, щоб звести руку й витерти плювок, бракує.

— Удруге таке не трапиться, — каже він. — Мені не подобається, коли люди отямлюються. Так здається, що роботу виконано не до кінця. Отже, мені потрібний Дональд Девіс, і я хочу, щоб ви сказали мені, де його знайти.

Розум мій шалено працює, намагаючись скласти докупи гігантську головоломку власного життя.

Деніел перехопив мене на дорозі, коли я вистрибнув з карети, і вмовив піти з ним на цвинтар. Я раніше не замислювався про те, звідки він знав, що я там буду, але ж ось вона, відповідь.

За кілька хвилин я сам повідомлю про це Лакеєві.

Якби ж то мені не було так лячно, я б посміхнувся цій іронії долі.

Деніел уважає, ніби я прирікаю Девіса на смерть, але якщо не станеться їхньої сутички на цвинтарі, то я ніколи не дізнаюся, що до Блекгіту прибула Срібна Сльозинка. Деніел тоді не втече на берег озера, Анна його не вб’є.

Файна виходить пастка. Змайстрував її Рештон, заклацне Девіс, а принадою слугуватиму я. Просто чудовезна пастка, от хіба, щойно я викажу Лакеєві те, про що він так прагне дізнатися, він просто приріже нас з Анною.

Умостивши ніж і яблуко на креденці обіч рушниці, Лакей бере слоїчок зі снодійними пігулками. Витрушує одну з них на долоню. Я майже чую, як важко обертаються коліщатка в нього в голові, коли він сумряво витріщається на неї. Його посіпака й досі стовбичить у дверях, схрестивши руки на грудях. Обличчя його невиразне.

Лакей струшує слоїчок іще раз. Один, два, три рази.

— І скільки таких-от штукенцій треба, щоб уморити обгорілого каліку? — питає він, хапаючи мене за підборіддя й змушуючи розвернутися обличчям до себе.

Я намагаюся відвернутися, але він лише міцніше стискає пальці, очі прикипіли до моїх. Я відчуваю, яким жаром від нього пашіє. Його злість наче шпичаста потвора, що повзе моєю шкірою. Уявити лишень, що я міг утілитися й у нього також. Міг дивитися його очима, потрапити до щурячого кубла його мозку, опинитися в полоні його споминів і бажань, яких ніколи потім не зміг би позбутися.

Може, у якомусь із попередніх циклів так і сталося.

Раптом навіть огидний Дербі здається мені справжнім подарунком долі.

Залізні пальці Лакея розтискаються, голова моя завалюється набік, на чолі проступає піт.

Не знаю, скільки мені ще лишилося.

— Судячи з опіків, життя у вас було непереливки, — каже Лакей, ледь відсунувшись. — Той, хто прожив важке життя, заслуговує на легку смерть, як на мене. Саме це я й пропоную. Заснете з повним черевом пігулок або смикатиметеся ще години зо дві, допоки я чикрижитиму вас по шматочку.

— Не займайте його! — верещить зі свого кута Анна, дошки риплять — так несамовито дівчина намагається звільнитися.

— Овва, а от і ще ліпша ідея… — каже Лакей, змахнувши ножем у її бік. — Можу побавитися трохи з цим дівчиськом. Вона мені потрібна живою. Але це не означає, що не можна змусити її трохи поверещати.

Він ступає крок до неї.

— Стайня, — кажу я стиха.

Він завмирає, озирається через плече.

— Що?

Лакей знову підступається до мене.

«Заплющуйте очі, не давайте йому побачити ваш страх. Саме цього він домагається. Він не вб’є вас, допоки ви не розплющите очі».

Міцно стуляю повіки й відчуваю, як прогинається ліжко: він сідає обіч мене. За кілька секунд по тому лезо ножа пестить моє обличчя.

Страх наказує мені розплющити очі, щоб побачити, що саме на мене чекає.

— То Дональд Девіс буде в стайні? — сичить він. — Ви саме це сказали?

Я киваю, намагаючись стримати паніку.

— Не займайте його! — знову кричить Анна з кута, кóпає мостини, смикається в мотузках.

— Заткайся! — гиркає на неї Лакей і знову схиляється наді мною. — Коли саме?

У роті пошерхло, я навіть не впевнений, що зможу говорити.

— Коли? — наполягає він, лезо жалить мою щоку до крові.

— За двадцять десята, — кажу я, пригадавши, який час мені назвав Деніел.

— Мерщій! Десять хвилин залишилося! — звертається Лакей до зарізяки, що стовбичить у дверях. Кроки того віддаляються й стихають.

Лезо мандрує довкола моїх губ, обводить ніздрі, а відтак легенько тисне на заплющене повіко.

— Розплющуйте-но очі, — сичить Лакей.

Чи чує він, як калатає в мене серце? Авжеж, чує. Воно заходиться, наче артилерійський обстріл, позбавляє мене тих жалюгідних залишків мужності, які в мені ще лишилися.

Я ледь помітно тремчу.

— Розплющуйте очі, — повторює він, і слина бризкає мені на щоку. — Ну ж бо, розплющуй очі, Кроленя, дай-но мені зазирнути тобі всередину.

Чути тріск деревини й крик Анни.

Я мимоволі зиркаю в її бік.

Вона спромоглася виламати зі стіни одне з кріплень обігрівача, звільнивши руки. Ноги ж її й досі змотужені. Відсмикнувши від мого обличчя ніж, Лакей схоплюється, пружини ліжка риплять, позбувшись його ваги.

«Зараз! Ну ж бо!»

Я всім тілом кидаюся на нього. Невправно, кволо… у мене є хіба розпач і власна вага. Сотню разів до того я хибив, лише зачіпляючи його, наче нікчемна ганчірка, але зараз мені в пригоді стає навіть те, як він стоїть, те, як тримає ніж. Я хапаюся за його руків’я, повертаю його, встромляю Лакеєві в живіт. Ми обидва валимося на підлогу, кров тюжить мені між пальців.

Він стогне — здивовано, зболено, — але рана не смертельна. Лакей намагається зіпнутися на рівні.