Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Я піднялася на ноги, зважуючи ящик. Важкенький, але якось донесу. Стопи вже розвернулися в бік виходу, і я навіть ступила кілька кроків, а тоді…

Іскри і канати магії, що миготіли довкола, раптом пожвавилися. Вони закружляли у шаленому, дитячому і надзвичайно швидкому танці, обкручуючи мене довкола, тягнучись кудись вглиб, до центру печер. 

– Оце вже ні… – пробурмотіла я. Вдалині я бачила світло дня – дня, що швидко згасав, наближаючи перший бал сезону – той бал, де чільне місце на столі мав би займати незакінчений торт. 

І яка репутація буде у цукерні, якщо вже зараз я ось так осоромлюся? Тож я ступила ще крок, і ще, але чари впиралися, наче змушуючи мене підкоритися: магія чіплялася за пальці, зап’ястя, злегка смикала за волосся й сипала іскрами на щоки. Та це не відчувалося як небезпека: радше як якась невідома мені гра, а дотики магії точно не викликали болю – тільки ледь помітний лоскіт. 

Коли чари вже скупчилися навколо мене так, що я заледве бачила вихід на відстані витягнутої руки, я таки спинилася. 

– Ну гаразд! – вигукнула я. – Гаразд, що б ти не було. Показуй, що ти там хочеш. 

Я повільно й обережно опустила ящик, відсунувши його під стінку, а тоді розвернулася до глибин печер. 

– Але швидко, – попередила я, – в мене ще робота у замку. 

Магія залоскотала мені щоку, і довелося прийняти це за відповідь. 

Золотисто-помаранчеві нитки сили тягнулися вглиб, вигиналися дивними відгалуженнями коридорів, яких я не помічала, коли потрапила до Смарагдових печер вперше. Тут і там зблискувало зелене – камені, які точно не були справді смарагдами – бо ж були надто великі, надто чисті, і наче світилися у темряві, вказуючи мені дорогу разом із чарами. 

І ці камені точно мені щось нагадували. 

Я мимоволі потягнулася до грудей – туди, де примостився кулон, подарований Арденом. Дістала його й примружилася – а й справді, виготовлений точно з того-таки каменю, і переливається як гарно! Але увагу мою привернуло не це – примарний дракончик, наче заточений всередині кулона, літав так, наче сказився – бився у стінки, махав крилами, підстрибував. 

Я насупилася, а тоді заклала його назад за комір. Ось було б добре, якби Арден не просто дав мені цей захист, а ще й пояснив, як він працює. Але, вочевидь, я надто багато просила від лорда. 

Іскри згущувалися і згущувалися, і в якусь мить я вже бачила тільки їх, а ще – тонку стежинку з чорного каменю, що вела у невідомість. Та зрештою дорога закінчилася, і я вперлася носом у камінь. А за мить я зрозуміла, що ж то був за камінь – той самий, що закривав вхід до якоїсь кімнати. Той, що я не зуміла зрушити минулого разу. 

– Ну й що ви від мене тут хочете? – втомлено запитала я. – Не можу я підняти цю каменюку. 

Та іскри, здавалося, не були схильні здаватися. Вони закружляли навколо моїх рук, підіймаючи їх вже проти волі. 

Я стиснула кулаки, зупиняючи рух. Оце вже ні – керувати мною ніхто тут не буде! Іскри не піддавалися, намагаючись мене перебороти, але й я тримала міцно. Так міцно, що пальці побіліли, а на чолі виступила крапля поту. 

А тоді знову сталося те саме, що й попереднього разу в печері. Тоді я ще й не знала, що це чари. В руках з’явилася сила, якої точно не могло бути у слабкому тілі Розмарі, і іскри та нитки чарів розлетілися в усі боки, майже розвіюючись. 

– Геть! – вигукнула я, і склепіння наді мною задрижало. Я налякано змовкла, завмираючи, і те саме зробили і іскорки – у куточках печери. І хоч як це не було дурно, я раптом відчула сором – наче вони були справжніми, живими істотами і щось відчували. Бо я майже могла внюхати і побачити їхній страх. 

– Ну добре, – видихнула я. – Я спробую. Але більше мною керувати не смійте! 

І тоді я вхопилася за камінь обома руками. Підозрювала, що нічого не вийде, хоч і доклала усі сили. І спершу саме так і було – камінь не зрушив взагалі, навіть на міліметр. Але потім почувся скрип, звук піску, що сиплеться вниз з великої висоти, і каменюка почала відкочуватися сама собою. 

Я тільки й встигла відскочити вбік, аби мені не віддавило пальці на ногах. 

– Що за чортівня…

Я мала б звикнути до всіх цих чарів – ламп, що працювали від магії, іскор, що крутилися поряд і вказували на магічне й надприродне. Але іноді такі прості речі, як камінь, що котиться сам собою, дивували безмежно. І через це я навіть не одразу звернула увагу на кімнату, яка за цим-таки каменем і ховалася. 

Кілька іскорок підштовхнули мене у спину – грайливо, і я ступила крок у кімнату, затягнуту туманом зі смарагдового сяйва, що ширилося з високих кристалів, які росли зі стелі, стін та підлоги, як якісь гриби. 

Попід ногами шелестіла молода трава, стіни вкривав мох усіх можливих відтінків – від білого й жовтого до густого синього, а згори пробивалося кілька промінчиків сонячного світла. 

Але як? 

Я задерла голову й втупилася у клаптик неба, що виднівся десь у далечині. Але ж я була на тому пагорбі, і ніяких дірок у печеру там й близько не було! 

До того ж у кімнаті було несподівано тепло – я б навіть сказала, жарко. За кілька секунд довелося зняти плащ та відкинути його на траву, а ще за кілька туди ж полетіла і шапка, і рукавиці.