Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Пані Циндру я відшукала в її маленькому кабінеті неподалік від кухні. Раніше я туди й не забрідала, хоча й знала про його існування, а ось зараз несміливо постукала й просунула голову в щілину. 

Жінка навіть не запримітила моєї присутності, надто заглиблена у читання величезної книги з пожовклими сторінками. 

– Сім золотих, сім золотих… – пробурмотіла вона. – Куди ж ви поділися? 

Тільки коли я переступила поріг та причинила за собою двері, вона нарешті звернула на мене увагу. 

Тільки на мить, а тоді знову опустила голову в текст і пожалілася: 

– Ці служниці нічогісінько не вміють. Тільки бігають і хихочуть за гостями-лордами. В мій час такого собі не дозволяли. 

Я скрушно похитала головою, але економка продовжила:

– І десь на закупах зникло сім золотих! Хтось точно прибрав їх собі до рук, але хто?.. Я підозрюю цього Симонса, він мені від початку не сподобався. 

Я поняття не мала, про кого говорила пані Циндра. Та помітила на краєчку її заваленого паперами столу і ті рахунки, за якими прийшла. Присіла на маленький ослінчик і потяглася до них. Економка й надалі не зважала. 

Я почала швиденько переглядати папірці. Форми для коржів, нові тарілки та миски, обладнання й інструменти, що обійшлися у немалі двадцять вісім золотих монет… А де ж прикраси до замку? 

Цей рахунок я відшукала у самому низу стосу – як це завжди й буває. Пробіглася очима, переконалася, що таки правда – усі деталі та форми приїхали ще позавчора, а прийняв їх… 

Я вскочила на ноги, і решта рахунків розсипалися по підлозі, замітаючись під стіл. Я ж не могла відірвати погляду від імені на папері та широкого, гордого підпису. От же мстива падлюка! 

Гарет Лонд-Ґафл, відправити на зберігання до Смарагдових печер. 

Рахунок я стиснула у руці так, що він перетворився на грудку. Пальці защипало іскрами, але тепер вони були не білі, а темно-коричневі – як добре підгоріла кірка пирога. 

Я підозрювала, що той гільдієць спробує відплатити за завдану образу – але вдаватися до таких методів? Та і як він взагалі проникнув до замку, як дізнався про те, що я готувала? 

Втім, часу на роздуми зараз не було. До початку балу лишалося якісь шість годин, а я мала здійснити подорож до Смарагдових печер (до яких я обіцяла Арденові ніколи не повертатися) і таки закінчити торт. 

– Мушу бігти, пані Циндро! 

Я зірвалася з низького старту і отямилася вже тоді, коли, на ходу натягуючи плащ, пробігла з сотню метрів снігом у бік печер. Тоді сповільнилася, а згодом – взагалі спинилася. 

Арден й справді просив мене туди не ходити. Що, як там було небезпечно? Та й минулого разу моя вилазка до печер закінчилася зовсім не так, як я собі уявляла. 

Але… Арденові зараз не було діла до того, що собі там робила кухарка – вікна у його кабінеті світилися помаранчевим сяйвом, що іноді спалахувало навіть яскравіше: він працював. Та й погода обіцяла бути спокійною і ясною протягом цілого тижня – наче на зло Арденові, який сподівався, що холоди Зимового замку відлякають більшість дворян. 

Тож я міцніше закуталася у плаща – все ще Арденового, який він мені дав у столиці – і попрямувала до печер, тримаючись ближче до дерев, аби мене не вийшло так легко запримітити з якогось вікна. 

Коли я наблизилася до печер, на мить спинилася. Як я не бачила цього раніше?.. 

Темний вхід, що виглядав, як розкрита пащека якогось небезпечного звіра, світився потойбічним сяйвом. Воно долинало зсередини, ледве виднілося на тлі непроглядної чорноти. 

Я підійшла ближче, і тоді розрізнила окремі нитки та потоки, що літали в повітрі, переплітаючись одне з одним, скручуючись зміями на підлозі печери. Всі вони тягнулися вглиб – як водорості, що хиталися під водою від сили течії. 

Певно, коли я прийшла до печер вперше, чари в мені, пробуджені перенесенням, тільки починали пробуджуватися. Я пригадала, як відчула цю силу в одній з дальніх кімнат печер – там, де і знайшла віз з провіантом, а ще – дивні двері, зачинені величезним каменем. 

І зараз я безпомилково визначила, що всі ці потоки магії й справді тяглися з тієї кімнати. Цього разу я ступила у холод печер без страху: чомусь нитки магії вселяли впевненість, хоч розумом я й розуміла, що все мало б бути навпаки. Якщо тут були чари, значить, могло й бути щось небезпечне. 

За всім цим плетивом я ледь не забула, за чим взагалі прийшла до печер, і запримітила великий дерев’яний ящик тільки тоді, коли ледь не спіткнулася об нього. 

Я опустилася навпочіпки та нігтями відідрала верхню дошку – вона ледве трималася купи і тому піддалася легко. В ящику, на оксамитовій підставці, опинилося все, що я шукала: маленькі карамельні вежі, шоколадні віконниці, зефірні замети і желейне заморожене озеро. Більшість з цих речей я могла зробити й сама, та це зайняло б надто багато часу, якого за усіма обов’язками у замку катастрофічно не вистачало. 

І тому з ще більшим нетерпінням я чекала, аж поки відкриється моя цукерня – бо тоді мені б не довелося віддавати комусь іншому найцікавішу частину роботи. Тоді у мене буде весь час світу, аби робити цукерки, торти, тістечка, прикрашати їх і доводити рецепти до досконалості.