Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

Лобанов-Ростовський все чекає і чекає. Але ніхто так і не приходить. Що трапилося? Вони вирішили залишити його? Або не можуть його знайти в сутінках і снігопаді? І що йому тепер робити? Для Лобанова-Ростовського цей рік став роком розчарувань і невдач, але сьогоднішній день — найгірший.

За всю війну я рідко коли почувався більш нещасним. Дув різкий вітер. Згущався туман, приховуючи гори навколо. Незабаром настане ніч, а я сиджу тут один і тримаю на прив'язі мула.

Нарешті він почув у темряві голоси й відгукнувся. Це були солдати, які відстали від колони зі своїми возами. Вони допомогли йому з мулом. Близько другої години ночі останній віз минув гірський перевал

178

Середи, 5 грудня 1917 року

Паоло Монеллі полонений на Кастельгомберто

Ще вчора він відчув, що кінець близький. Єдиний і безповоротний. Ще не відомо, чим закінчиться цей бій, але надія на щасливий кінець тане з кожною годиною. Після ураганного вогню, після газової атаки, після загрози оточення, контрнаступу, що зазнав невдачі, після безладного ближнього бою Монеллі та його рота відступили і зайняли позиції трохи нижче, в лісі на Кастельгомберто. Але зі сходом сонця австрійські ударні групи атакують і це місце. «Настав час, який я передбачав, нехай проти своєї волі, з самого першого дня на війні. Немов усе минуле, з його боротьбою, стражданнями і зусиллями, зосередилося в одній вирішальній трагічній миті».

Холодно, сніжно, темно. Монеллі та його солдати мерзнуть, вони зголодніли, хочуть пити. Учора їм довелося так спішно відступати, що вони не встигли ані поїсти те, що вже було приготовлено, ані взяти припаси з собою. Страх і невизначеність великі. Вони не знають, з якого боку ворог. Монеллі посилає патруль, щоб зв'язатися зі своїми військами, які можуть перебувати ліворуч, але патруль не повертається. Спати не доведеться. У них є гранатомет, і вони стріляють наосліп у темряву. Мають десять ящиків снарядів, і вони хочуть швидше покінчити з ними, перш ніж почнеться новий наступ. А крім того, чому це ворог повинен спокійно спочивати, у той час як вони не сплять?

Світає. Ледве розвиднілось, як австрійські кулемети почали обстрілювати їх позиції. Потім пішли в хід гранати. Усе затягло димом. Він їсть очі та вуха. Положення стає безнадійним. Положення вже безнадійне. Рота розтала, голодна і майже беззбройна.

Вони здаються. Австрійські солдати оточують їх.

Монеллі дістає свій револьвер, кидає його на землю, бачить, як той котиться з обриву. Цієї миті він відчуває тільки гіркоту: тридцять місяців війни — і ось результат. Він бачить, як багато його солдатів плачуть. Чує, як один з них вигукнув: «Що скаже мама!»

179

Четвер, 20 грудня 1917 року

Пал Келемен захоплюється батальйоном боснійців у Падерно

Великий наступ під Капоретто завершився. Настала зима, і загартовані німецькі дивізії вирушили випробовувати свою тактику інфільтрації[259] на інших жертвах. На підмогу до знесилених італійців прибули французькі та британські підкріплення. Фронт застиг уздовж річки П'яве.

Цього дня Пал Келемен зустрічає батальйон боснійських мусульман. Вони, як і мусульманські колоніальні війська на службі у французів, були елітними з'єднаннями. Їх посилали на найскладніші завдання. Міський витончений житель, Пал Келемен здивовано дивився на цих багато в чому чужих йому істот. Його лякав їхній войовничий запал. На що вони розраховували в цій війні? Австро-Угорщина анексувала Боснію 1908 року. Келемен уважає, що частина старих боснійців, які зараз постали перед його очима, повинна була б «чинити опір тій владі, якій вони тепер вірно служать». Але мимоволі він захоплюється ними.

Високі, сухорляві, сильні воїни, які нагадують рідкісні, вимираючі кедри. Вони злегка присідають, немов соромляться свого зросту. Ходять, утягнувши голову в плечі, їхні маленькі, глибоко посаджені очі пильно оглядають усе навколо. Сідають вони, схрестивши ноги, зсунувши феску на потилицю, і закурюють свої довгі дерев’яні трубки з таким спокоєм, ніби вони знову опинилися у своїй чарівній країні з тонкими, дивовижними мінаретами. Майже всі вони — дорослі чоловіки. Гострі бороди обрамляють їх засмаглі обличчя. Зараз вони обідають. Консерви з армійською їжею виглядають дивно в їх гачкуватих, костистих пальцях. Вони жують невідому їм їжу обережно і, що зрозуміло, без особливого задоволення.

Цього самого дня Паоло Монеллі дістається місця призначення, старовинної фортеці в Зальцбурзі, де розміщується табір для військовополонених. Шлях тривав майже два тижні. Він плентався у колоні втомлених, деморалізованих військовополонених, у драній формі, із затертими нагородами та відзнаками. Іноді вони билися через їжу, іноді спалахували сварки, коли деякі солдати користувалися послабленнями, щоб порушити дисципліну і накинутися на своїх офіцерів. Багато хто раділи тому, що війна для них завершилася, і не приховували цього. Але Монеллі не міг не помітити, що у супротивника-тріумфатора є серйозні проблеми: багато австро-угорських солдатів, які стояли на узбіччі та із задоволеним виглядом споглядали колону військовополонених, виглядають виснаженими від недоїдання. (Крім того, у ворога бракувало людей: серед солдатів траплялися горбані та навіть один карлик.)

Сьогодні для нього та інших почалася табірне життя, і Монеллі вже зрозумів, що його існування в осяжному майбутньому являтиме собою безперервне коливання між двома станами: тугою і голодом. Він занотовує у своєму щоденнику:

20 грудня ми прибули до Зальцбурзької фортеці — похмура казарма зі стрімкими, товстими стінами на недосяжній висоті, без сонячного світла, з промерзлими пустельними залами. В умовах північної зими, з її туманами і снігом навколо, думка про традиційне свято Різдва завдає страждань. У цьому ритмі