Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

Потім із провітрюваної комори приносить стару ковдру і дбайливо загортає в неї «Дівчину, яку ти покинув». Загортає, наче пакує подарунок, тримаючи картину зворотним боком до себе — аби не дивитися в обличчя Софі.

Френ сьогодні не у своїй хижці. Вона сидить на перевернутому відрі й дивиться через бруківку в бік річки, розплутуючи шматок шпагату, кількасот разів обмотаного навколо жмутка паперових пакетів із супермаркету.

Підходить Лів із двома горнятками. Жінка підіймає на неї погляд, а тоді дивиться вгору. Наче саме небо опустилося на землю, огорнувши їх своєю вогкою товщею. Звук тане в тумані, і здається, що край світу пролягає там, де берег річки.

— Сьогодні не бігаєш?

— Ні.

— Не схоже на тебе.

— Зараз я сама на себе не схожа.

Лів віддає їй каву. Френ робить ковток і урчить від задоволення, а тоді знов дивиться на Лів.

— Ну ж бо, не стій як засватана. Сідай.

Лів роззирається навколо й помічає, що Френ указує на маленький ящичок з-під молока. Вона підтягає його до себе і сідає. До неї через бруківку крокує голуб. Френ тягнеться до зім’ятого паперового пакета і кидає йому окраєць хліба. Дивовижний спокій панує навколо. Чути тихий плюскіт Темзи в берег, далекий шум машин. Лів криво всміхається, думаючи, що б написали газети, побачивши, з ким ділить сніданок світська вдовиця. З туману виринає баржа і беззвучно пропливає повз них, її вогні тануть у сірому світанку.

— Отже, твоя подруга пішла.

— Звідки ви знаєте?

— Посидиш тут з моє, то все знатимеш. Ти слухаєш, га? — жінка постукує себе по скроні. — Ніхто більше не слухає. Кожен знає, що хоче чути, але по-справжньому не слухає ніхто.

Жінка змовкає на хвилину, а потім згадує щось.

— Я бачила тебе в газеті.

Лів дмухає на свою каву.

— Гадаю, цілий Лондон бачив мене в газеті.

— Вона у мене. В моїй коробчині, — вона махає рукою в бік дверей. — Це та картина? — жінка вказує на вузол, який притискає до себе Лів.

— Так, — дівчина робить ще один ковток. — Так, це вона.

Вона чекає, що Френ теж висловиться з приводу її «злочину», перелічить причини, чому взагалі не варто було чіплятися за картину. Але цього не стається. Жінка лише фиркає і переводить погляд на річку.

— Ось чому я не люблю обростати речами. Коли я була в притулку, там їх завжди цупили. Куди не покладеш — під ліжко, до шафки — все одно чекають, доки ти підеш, а потім забирають. Врешті ти просто не хочеш виходити, боячись втратити своє майно. Уяви собі.

— Уявити що?

— Що ти втрачаєш. Лише через те, що чіпляєшся за кілька речей.

Лів дивиться в грубувате обвітрене обличчя Френ і раптом із задоволенням розуміє, що життя триває і в ньому не все ще втрачено.

— Це якесь божевілля, — каже Френ.

Лів дивиться вздовж сірих вод ріки, і на її очі несподівано навертаються сльози.

34

Генрі чекає на неї біля чорного входу, адже біля центрального протягом останньої доби невтомно чергують телевізійники з камерами, а також протестувальники. Він попереджав її про це. Лів виходить із таксі, та коли він бачить, що в неї в руках, його усмішка перетворюється на гримасу.

— Це те, про що я?.. Не слід було цього робити! Якщо рішення буде не на нашу користь, ми мали б змусити їх надіслати фургон з охороною. Господи Ісусе, Лів! Ви не можете просто так носити з собою твір на мільйони фунтів, наче буханку хліба.

Руки Лів міцно змикаються на картині.

— Пол прийшов?

— Пол? — Він поспішає завести її до будівлі, наче лікар, що супроводжує хвору дитину до лікарні.

— Маккаферті.

— Маккаферті? Гадки не маю, — він скоса поглядає на вузол. — Чорт забирай, Лів. Ви мали попередити мене.

Вона йде за ним крізь пост охорони до коридору. Він підкликає охоронця і жестом показує на картину. Охоронець виглядає спантеличеним, але киває і щось каже по рації. Вочевидь, додаткова охорона вже прямує сюди. Лише коли вони переступають поріг зали суду, Генрі починає заспокоюватись. Він сідає, глибоко видихає, обома долонями тре обличчя. Потім обертається до Лів.

— Знаєте, ще не все скінчено, — каже він і з сумною посмішкою киває на картину. — Навряд чи тут можна казати про вотум довіри.

Вона нічого не відповідає. Лише настороженим поглядом обводить залу, яка швидко наповнюється людьми. Місця для публіки забиті роззявами, що витріщаються на неї, відсторонені й безпристрасні, наче вона є підсудною на цьому процесі. Лів намагається не дивитись нікому в очі. Вона помічає Маріанн у яскраво-помаранчевому вбранні й пластмасових сережках того ж кольору, і літня жінка, у свою чергу побачивши її, привітно помахує рукою і підіймає великий палець. Єдине дружнє обличчя серед цілого моря порожніх поглядів. Вона бачить Джейні Дікінсон, яка займає місце на іншому кінці лави, перемовляючись про щось із Флагерті. Кімната наповнюється шарканням ніг, ввічливими розмовами, шарпанням стільців, шурхотінням сумочок. Журналісти привітно балакають між собою, цмулять каву з пластикових чашок і обмінюються записами. Хтось передає комусь запасну ручку. Лів намагається придушити дедалі дужчу тривогу. На годиннику дев’ята сорок. Її погляд знов і знов повертається до дверей, шукаючи Пола.

«Не втрачай віри, — думає Лів. — Він прийде».

Те саме вона каже собі о дев’ятій сорок п’ять. Потім — о дев’ятій п’ятдесят. За мить до того, як годинник показує рівно десяту, заходить суддя. Зала встає. Лів відчуває раптову паніку.

«Він не прийде. Після всього, що було, він не прийде. О Боже, якщо його тут не буде, я всього цього не витримаю».

Вона наказує собі дихати глибоко і заплющує очі, намагаючись заспокоїтися.

Генрі гортає сторінки матеріалів.

— Усе гаразд?

Вона почувається так, ніби її рот набитий дрібним піском.

— Генрі, — шепоче вона. — Я можу дещо сказати?

— Що?

— Я можу дещо сказати? Суду? Це важливо.

— Зараз? Суддя от-от