Читати книгу - "Яр"

— Колись напідпитку він казав мені, що в Ярі мусить бути резидент гестапо. Так і є: Афіноґен думає, що це ти. — В Олега аж голос охрип од хвилювання: — І ти ще після цього відмовлятимешся?! Слухай, Нетреба, тобі там буде як у Бога за пазухою. Не жисть — малина! Погоджуйся! Ну!

Я покрутив головою.

— Ніякого ризику!

— Я не тому, що боюся, — сказав я тихо. — Я просто не хочу встрявати.

Пані Ганна промовила, не розтуляючи обличчя:

— Олегу, в мене таке впечат... враження, що ти собі вигадав якусь мудру схему й починаєш підтасовувати під неї факти. Тобто нас. У мистецтві це зветься формалізмом, який давно зазнав пораж... поразки.

І лише тепер вона розтулила обличчя.

— Я не підходжу. Нехай хоч яка боротьба, але мусить бути чесною. Коли ж убивають беззбройних, то це вже не боротьба: розбій.

— Що ж ти пропонуєш?

Пані Ганна стомлено сказала:

— Не знаю. Нічого не знаю.

А мені перед очима промайнула драма в яру. Коли Антін Ягола вбив поліцая ножем, виходить, у поліцая не було зброї? Як же атестувати цей учинок?

Я провів пальцями по лівій брові. До того випадку, мабуть, належало застосовувати іншу мірку. Поліцай тієї миті виявився без зброї. До того ж, він і сам убив людину. Дитину ще. Невже доведеться й собі вдягати чорну форму з сірим коміром і сірими обшлагами?

Ідучи від Олега, я сказав йому:

— Ні. Не можу, зрозумійте!

Попович ображено засопів.

Олег приходив тепер щодня. Я спочатку думала, він учащає до брата. Проте, кожного разу виявлялося, що Максим або вже пішов до своєї Оленки, або ще не повернувся від неї. Тоді я почала запитувати себе: чого він унадився? Його дзвінкий молодечий голос і манера гучно сміятися, навіть біла лисина з оторочкою гладенького темного волосся дратували мене, і коли він приходив і всідався на вподобаний стілець, між столом і шафою, я намагалась вислизнути на подвір'я чи в садок.

Але й це вже не допомагало. Попович сидів і сидів, доки я повернуся, і точив теревені з батьком або матір'ю. Говорили про війну, яка гуркотіла десь чи не на Волзі, про дорожнечу на сіль і крам, про городян, що нескінченними валками йшли й ішли, тягнучи за собою тачки з лахміттям, сподіваючись виміняти трохи пшона чи квасолі.

Я довго длялася на веранді, тоді мусила зайти до хати.

Олег трохи підвівся й проказав:

— Добрий вам вечір, господине.

Я буркнула у відповідь:

— Максима немає. Пішов...

— То посидьте хоч ви трохи.

Попович старанно всміхався, але очі в нього лишалися сумні, і це найдужче мене бентежило. Узявши в хаті якусь непотрібну річ, я вийшла й сіла на веранді, тоді передумала й пішла в садок. Було вже десь по дев'ятій годині. Я тривожно дослухалася, чи не рипнуть сінешні двері. Але Попович підійшов зовсім безшумно, я, здається, і кроків не чула. Він став обіч;

— Дихаєте киснем?

Я сказала, не обертаючись:

— Максим прийде не скоро.

Усе тіло моє нам'ялося, мов струна, у голові снувалася думка, що коли він підійде, я обов'язково вдарю його або зроблю ще якусь несусвітну дурість. Але він підійшов упритул, і мої руки безвільно повисли.

— Шо вам од мене треба? — шепнула я, і сама себе не впізнала, від тієї рішучости не лишилося й сліду. Ноги терпли, і в голові стукали маленькі дошкульні молоточки. Олег обійняв мене за плечі, голова моя ледве сягнула його підборіддя. Хустина зсунулася й він пестив моє гладеньке чорне волосся м'якою дужою долонею.

Я уривчасто дихала. Він узяв мене обіруч за голову й поцілував у вуста. Я схилилася йому на груди, безвільна й безсила. У горлі щось перекочувалося й заважало, я намагалась ковтнути його — і не могла.

— Маріє... не плачте...

Я не плакала, і ті його слова раптом витверезили мене.

— І не збиралась плакать, — холодно й сухо проказала я, й він пустив руки. — Ви насміхаєтеся з мене... Ви не знаєте, що я... що в мене є чоловік... Ви...

Хотілося сказати щось образливе й рішуче, щоб навідліг покінчити з цією дурістю, але слова мов позабувались. Я нахилилася й пішла попід деревами до хати, не обертаючись і не слухаючи, чи йде він слідом, чи лишився стояти в садку.

Усю ніч, аж поки над ранок мене зморив сон, я думала про свого чоловіка. Я знала Павла менше, набагато менше, ніж минуло часу після розлуки. У жилах бродила кров, і я намагалася пригадати його саме в ліжку, не допускаючи зрадливих думок. Але русявий подоляк немов соромився й відходив кудись убік, поступово танучи в сутінках. Я так і не змогла відчути його поряд себе.

Натомість наверталася перед очі година проводів. Ми з Павликом перед самісінькою війною вирішили одружитись і жити тут, у Ярі, бо батька та Максима забрали, я не знала навіть, чи вони живі, мама лишалася сама на всю хату. Брат Петро хотів ще трохи попрацювати на Донбасі, а мені той Донбас остогид. Я влаштувалася робітницею на нашому цукровому заводі, бо техніком не взяли, хоч