Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

— Я лишу вас, полковнику, одного, бо сам ночуватиму по заставах, адже тут крес наш,— перехрестився він по вечері.— Он вовчуг на сіні, то лягайте та спочивайте з дороги, а за супутців будьте спокійні. Добраніч! — пішов, лишивши Сірка при свічці.

«Випадково сказав про відродження Могилянського полку, чи є вже таке рішення? — питав себе Сірко, влігшись у пухку і м'яку постіль на сіні.— Коли є, то його, побратимове, чи гетьманове?» — думав, засинаючи під спів жабок і сюркіт коників...

Другого дня сотник появився засвіт і приніс із джурою сніданок. Почекавши, поки Сірко помився, він розіслав убрусик і запросив його. Гостеві він ще більше сподобався тим, що не прикидався, не облещував, не запобігав, знаючи собі ціну.

— А ти ж як тут? — перервав Сірко мовчанку згодом.

— Та як? В пана Богуна — ніби нічого, а в пана Богдана попав у неласку і немилість, то чекаю тут, на помежжі, якогось кінця, коли по правді, як не від нього, то від ординців, турків чи ляхів, і був би радий, коли б ви стали моїм чільцем. Не тому, що то моя особиста забаганка, а тому, що люд наш повтікав до лісу з усюд і живе там у бурдюгах, а при вас він би вернувся і відновлював би господарки свої. Ми з паном Богуном про те говорили, хоч він, як по правді, певного нічого не сказав. Чули, може, що знову хан і круль домовилися про спільний похід на нас, то ми гніздимося тут по околах на всяк випадок, а йти на них не можемо без гетьманового та шереметєвського благословення,— зітхнув Татища.— Перепроводжав нещодавно я Корінфського митрополита Іоасафа, який був гостем у Чигирині, то бачив, що недужий наш гетьман. Не стало Лавріна Капусти і Драча-Зорки, то обсіли його, як гниди, зусібіч шпики всілякі, гигне, мабуть, невбарі. Я за те і в неласці, що сказав те при Золотаренчисі,— розговорився сотник.— Роздаровує державу різним захланцям, мошнолюбам, здирцям, хоч уже і не здатний ні до чого. Одне неподобство коло нього, на скарги поспольства і козаків не має коли зважати. А які тепер фундуші, даруйте, та грамоти на осадництво, коли отака біда в люду! Які конфірмати?! «Веління наше потверджуєм фундушем цим, маючи решпект,— перекривляв когось Василь Татища,— на велькі послуги мосьпана, подаємо єму те-то і те-то на довічне панування,— оглаголював він текст гетьманових дарниць, стискаючи кулака.— В спокойне держання і володіння власне, на вічну посесію до влади войськової, на утримок дому і ретрашементу по сукцесах — наслідникам та спадкобережцям чи менторам керовнім...» Белферське все те, та й годі! Бо тих поборів пан гетьман завів стільки, що і не перекажеш. Адже знову є і буднє, і гутне, і писарівщина, і сторожівщина, і вартівщина та катівщина, і перевізне та поромне, і порольне та подушне, і дідько знає, прости, Боже, ще яке,— аж сплюнув від обуру Василь Татища.

— А оренди: і горілчані, і тютюнові, і дігтярні, і перевізні, і помольні, і бозна-які. А ті роздачі займанщинних добр і земель генеральним! Та хай би вже своїм панам давав, а то ж ляшкам та московитам! Колишній вивідця Вишневецького в Чигирині, дик і кнур Шпод, лубенський староста в Яреми-небіж чина Нагорецький, пан Бедлінський і московит Бориско Грязной також отримали гетьманові віци на маєтності! Сором, ганьба, пане полковнику, і глум,— не взнавав Сірко вчорашнього сотника,— і чільцям нашим, і нам, що під ними ходимо!..

— Ти якусь уміїтність, бачу, досвідченість і школу маєш? — виростав у очах Сірка сотник мовою і обізнанням.

— Не вельми, пане полковнику,— примовкнувши, відповів скромно сотник,— Острозьку, а по ній братську школу викінчив при Заславських. Побув трохи дидаскалом і ритором, побрався із мнішкою Зофією, прижились ми троє синочків і доньку єдне за другим, перевикотилися в Дебрянськ до пана полковника Дороша, потім перевезлись в Стародуб, потрафив звідти до Чигирина із паном Наумом і лишився в посильцях гетьманових яко скриб і значковий, був на Москві двічі із паном Павлом Тетерею і паном Силуяном Мужиловським,— зовсім посумнів Василь Татища, ніби зів'явши.— При другій поїздці відпровадили ми побратима Леонтія Тарасевича, мені однолітка, з молодою жоною і синочками Олесем і Тарасиком, що мешкав у Києві і Чернігові, малюючи парсуни, яко оздоблювана храмів, дереворитним, мідноритним та штрихним граверством. Вернувся сам до Чигирина, не витримав і виказав про все, що бачив, панові Богданові, а попавши за те в неласку, попросився до пана Максима Нестеренка. Він мене призначив сотником у Рашків, а тепер ось під Богуном ходжу, бо інших або я не вподобую, або вони мене,— зворушив Татища Сірка розповіддю.

— Родина твоя тепер в Стародубі? — подумав Сірко, що немало встиг молодий сотник.

— Там. Пан Михай Миклашевський нею піклується, бо пан Наум Дорош тепер за віцем гетьмана полковником прилуцьким. Жона Зофія писала навесні, що пан Михай синочків дав на вишкіл у дяківку при церкві парафіяльній.

— До чого ж, думаєш, дійдемо отак? — після мовчанки, запаливши люльку, спитав Сірко.

— А до чого? Не мені, досвідчений воєводо і полковнику, говорити. Дійшли вже! З вогню та в полум'я. Наше приєднання до московитів — то не домова двох сторін, яко водиться між державами, а дарування з однобічним присяганням, та й тільки. Треба ж до такого, даруйте за осуд, дійти нашим чільцям! Цар наділив нас своєю самодержною зверхністю, яко підданих, із ласки і притульності! — примовк, запалюючи файку, сотник.— Мені покійний боярин Бутурлін так і сказав перед боєм у Охматові, бо був переконаний, що ми ощасливлені в автономії і самоврядуванні. А Шереметєв, що дивився на мене, яко римський патрицій на плебса, підмовляючи послужити Божою милістю цареві, натякнув, що