Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Між орлами і півмісяцем 📚 - Українською

Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

316
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Між орлами і півмісяцем" автора Андрій Хімко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 116 117 118 ... 149
Перейти на сторінку:
Переяславські трактати, як і Віденські замирення із Польщею,— лише передих, а Гаркушині сидіння у Пінських болотах, як і дії Золотаренка у Смоленщині проти потуг Сапежиних,— шкідливі, бо не узгоджені із царем і воєводами великорусійськими, що ці землі не будуть прилучені, коли й звільняться, до самоврядної Малорусії, хоч вони і є землями київських князів Мономаховичів. Отож Переяславський трактат буде забутим, як лиш ми знесилимося. А зважте, і Війську Запорозькому, як, мабуть, знаєте, і новим панам-полковникам зацним, і православній, даруйте, підтирачці-церкві, та всілякій шляхті, цар воднодень видав жалувані грамоти про недоторканність їхніх добр і статків, хоч у трактаті те й не оговорене як його право в самоврядній автономії. А що за цим? Сполеченству що ж лишилося? Прости мене мила, що ти мене била, та й квит! — не було кінця сотниковому болю і обурові — не тому, що був обділений гетьманом, а тому, що жив болями люду свого.

— А хто поклав найбільше жертв за сполеченство? Тисячі ж годувальників родин полягли! Вдови з дітьми без чоловіків лишилися, дівчата ідуть на сором, не маючи змогу задовольнити себе по-християнськи, а скільки сиріт-безбатченків є: Хівренки, Варваренки, Прісенки, Горпиненки, Ганненки, Вустенки, Палажченки, Мокриненки! Їх же в компутах козацьких повно! — ледь не плакав від того лиха Василь Татища, спинившись і затягнувшись димом із файки.

— А оті фундуші, конфірмування і інше гетьманове, полковнику милостивий,— злочинні, бо навіть гетьманові мало вже подарованих крулем Владиславом Медведівки, Жаботина, Кам'янки, Борків, Новосілля, потверджених по Переяславі царевою жалуваною грамотою, яко магнатові якому. А його шурякам Золотаренкам цар потвердив Батурин з усіма гмінами, Нові Млини, Борзну, Мену, Глухів. А Тимошеві Оникієнкові — «в спокойне держання і володіння» — Сосницю. А ваш одностановець Антін Жданович, полковник київський, по жалуваній цидулі царя за непідтримку Сильвестра і Тризни оволодів Обухівкою, Германівкою, Любичем, Королівкою. А генеральний скриб, переплюнувши всіх, і собі, і трьом братам та батькові ограмотив Остер, Козелець, Бобровицю, Трипілля, Стайки, Лісовичі, Кошевате, Ровни, Баришівку, Басань, Білгородку, Рожеве, Казар, Кобицю і ще бозна-що, шуринові-шляхтичеві Беглевському — Глинське і Княжу Луку з околами. Я веду опис і не обмовляю нікого, то ви не дивіться так на мене, дорогий полковнику! — вражав Сірка Василь Татища переліком.

— А генеральний суддя Богданович і Тетеря взяли Мліїв і Смілу Тимоша Хмеля! — не міг спинитися в розпалі сотник.— Вважайте, що роздано все Посейм'я, Реуття, обоє Усожків, Попсьолля, Посвап'я, Поснов'я, і це ж лише за два літа по Переяславі, а ви, чільці, мовчите,— готовий був плакати з розпачу співрозмовець.— Не везе нашому бідному поспольству і сіромам козакам, пане Іване, на чільців,— скрипнув він зубами і змахнув п'ястуком сльозу з очей.— Не маю можності терпіти те, полковнику, тому і в неласці. Одна втіха, що нас в немилості чимало: і отут, на кресі, і ви, і Богун, і Гаркуша, і Сулимка, і прибув зі Слобожанщини Басюра Варениця, що тепер сотником під Богуном у Погребищах.

— Варениця? Васюра? В Погребищах? — перепитав Сірко, здивувавшись.

— А що в тому дивного, він же звідти родом? Щось сталося в нього із Ромоданом, то вернувся додому,— промовчав, чогось не сказавши, Татища.— Був, казав, двічі в Москві подовгеньку, то надивився при безділлі там всього. Багатство обок із жебрацтвом у них. Правда, свого поспольства русинського вони не гнітять, як ляхи нас, але в них його, сполечного, і нема, бо все сув'язне з боярами є не сполечне, а накинуте сполеченству, яко шори, оброті вертепними московитами: боярами, збуйцями, духівниками, лихварями та всілякими самочинцями їхніми і самим милістю Божою царем-самодержцем. Никон прагне володарювати не лише духовно, а й тілесно та дуже розсудно через первопрестольність в особі царя, а той — іпостась, до неба піднятий вівтар, держава. Сув'язь між ними, даруй, полковнику, пошесна, заразна, бо кричи «хай живе цар чи Никон», обіконюй їх, плати боярам, думним бакшиш — і ти купиш владарювання, хоч будь ти і останнім бахуром, убивцею, супостатом і бандитом,— примовк знову сотник, натоптуючи файку.

— Віра Божа, думаю, достатньо і належно не захищена мечем, сьогодні невиживна. Це розуміли і Сагайдачний, і Могила, заповівши нам братство козацтва і духовенства, а нині чільці наші тому не сприяють, легковажать. А московити?.. Люблять нас на противагу ляхам, коли ми коримося їм, хвалимо їх і навіть владу дають та становість, коли ми на їхній костоломний млин ллємо воду, а інакше ми — лише збуйці, гірші за злодіїв і бандитів. Непокірності вони просто не терплять, і то всі: і високостанні, і малочинні.

— Наговорив я вам, мосьпане, багато, то вже прошу пробачення,— звів Татища спокійні очі на Сірка і потер потилицю.— А ляхи тепер що нам? Ми від них, вважайте, відірвалися, хоча й не зовсім, як бачите.

— Нам, лицарю милостивий, треба привчити ляхів до думки, що і ми, чільці, і посполиті, і землі русинські тепер не їхні, і відучити орду від проклятих ясирів. Все інше якось буде. В усякім разі,— після мовчанки і роздуму обізвався сотник,— шаблі і коня, поки живу, як і Богун казав, у мене ніхто не відбере доброхітно, і з землі цієї помежної, поки вона в біді, не вижене! Щастя моє, що родина в безпеці, має ріллю і город для прохарчування, а синочки школяться в дяківках,— заходив господар по намету.

Сірко не думав затримуватись у Немирові, але в отих розмовах пробув до вечора. Знову поночіло надворі, знову цвіркуни коники заповзято сікли теплий, настояний на трунках вечір, знову скрекотали, змінивши крячків, лугові і водяні жабки, і знову Татищів джура запалив свічку в наметі.

Наступного дня на світанку, проговоривши напередодні знову до запівночі про всілякі лиха й події, Сірко, відпровадивши вершників, з якими їздив у Варшаву, до Богуна, попрощався чоломканням, мов із рідним, із Василем Татищею і в супроводі Гната Турлюна та Лавра Гука чвалом виїхав на Кальник.

23.
1 ... 116 117 118 ... 149
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Між орлами і півмісяцем», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Між орлами і півмісяцем"