Читати книгу - "Хрещений батько"

Він прийшов до тями в кімнаті, яка здавалася надто темною, і почув голоси, настільки тихі, ніби це було якесь комарине дзижчання, а не голоси. Керуючись якимось тваринним інстинктом, хотів удати, що ще непритомний, але голоси затихли, хтось нахиливсь із стільця біля його голови і сказав тепер уже голосом, який можна було розібрати:

– Ну от, нарешті він із нами.

Загорілася лампочка, її світло обпекло очні яблука, неначе біле полум’я, і Майкл відвернувся. Голова була дуже важкою і здерев’янілою. А потім побачив обличчя над собою. Це був доктор Таца.

– Дай-но лише я гляну на тебе і тоді знову вимкну світло, – лагідно промовив доктор Таца. Він тоненьким ліхтариком світив Майклові в очі.

– Ну все, ти видужаєш, – сказав доктор Таца і звернувся до когось у кімнаті:

– Можеш поговорити з ним.

То був дон Томмазіно. Він сидів на стільці біля узголів’я, тепер Майкл бачив його виразно. Дон Томмазіно допитувався:

– Майкле, Майкле, з тобою можна поговорити? Чи ти хочеш спокою?

Йому легше було відповісти жестом, і Майкл підняв руку, отже, дон Томмазіно запитав:

– Машину з гаража вивів Фабріціо?

Майкл, навіть не відчуваючи того, що він зробив, посміхнувся. Це була якась дитяча посмішка, якою він засвідчував свою згоду зі словами Томмазіно. Дон говорив далі:

– Фабріціо зник. Слухай сюди, Майкле. Ти лежав у безпам’ятстві майже тиждень. Розумієш? Усі думають, що ти загинув, отже, тепер ти в безпеці, вони перестали цікавитися тобою. Я надіслав звістку твоєму батькові, і він передав мені свої вказівки. Тепер вже недовго залишилося чекати до твого повернення в Америку. А до того ти тут відпочиватимеш спокійно. Тобі ніщо не загрожуватиме в горах, там у мене є ферма. Тепер, коли ти нібито мертвий, ці люди з Палермо уклали зі мною мир, отже, виявляється, вони весь час полювали за тобою. Хотіли вбити тебе, а вдавали, ніби переслідують мене. Ти мусив би запам’ятати це. А все інше залиш на мене. Видужаєш – і все минеться.

Тепер Майкл пригадав усе. Він зрозумів, що його дружина на тім світі, що Кало також немає живого. Згадав про стару жінку на кухні. Не міг пригадати, чи виходила вона на двір слідом за ним. Прошепотів: «Філомена?» Дон Томмазіно спокійно відповів:

– Їй нічого не сталося. Ну, розквасило носа під час вибуху. За неї не турбуйся.

– Фабріціо, – промовив Майкл. – Передай своїм пастухам, що той, хто видасть мені Фабріціо, матиме найкращі пасовиська на Сицилії.

Обидва чоловіки зітхнули з полегшенням. Дон Томмазіно підняв склянку зі столика неподалік і випив із неї бурштинового кольору рідину, від якої його пересмикнуло. Доктор Таца, сидячи на ліжку, промовив майже з байдужим виразом обличчя:

– Чи знаєш, що тепер ти вдівець? На Сицилії це рідкість.

От ніби ця винятковість могла потішити його. Майкл жестом попросив дона Томмазіно прихилитися ближче. Дон сів на ліжко і нахилив голову.

– Передай батькові, щоб забрав мене додому, – вимовив Майкл через силу. – Передай йому, що я хочу бути його сином.

Але минув ще місяць, перш ніж Майкл відійшов від ушкоджень, а потім ще два місяці, поки оформили необхідні папери й закінчили інші приготування. А тоді його перевезли з Палермо до Рима, а з Рима до Нью-Йорка. І протягом усього цього часу так і не вдалося знайти жодних слідів Фабріціо.

Коли Кей Адамс отримала диплом коледжа, вона улаштувалася вчителькою в школі у своєму рідному містечку в Нью- Гемпширі. Перші півроку, як зник Майкл, вона щотижня дзвонила його матері й запитувала про нього. Пані Корлеоне завжди відповідала люб’язно й неминуче закінчувала розмову словами:

– Ти дуже, дуже гарна дівчина. Забудь про Майкла й знайди собі хорошого чоловіка.

Кей не ображалася, вона знала, що мати говорить так, бо щиро хоче допомогти дівчині в цій безвихідній ситуації.

Коли завершився її перший навчальний рік у школі, вона вирішила поїхати в Нью-Йорк, щоб купити собі щось гарне з убрання, а заразом і побачитися з колежанками по коледжу. Сподівалася також підшукати якусь цікавішу роботу в Нью-Йорку. Вона майже два роки жила як стара діва, читаючи та викладаючи, відмовляючись від побачень, взагалі нікуди не ходила, хоча й перестала дзвонити на Лонг-Біч. Знала, що далі так не витримає, помічала, що стає дратівливою й нещасною. Але весь час вірила, що Майкл напише їй листа чи ще якось повідомить про себе. Та він не зробив цього й досі; вона сприймала це як образу, їй було гірко думати, що він не довіряє навіть їй.

Вона сіла на один із ранкових поїздів і вже десь пополудні опинилася в готелі.

Подруги працювали, не хотілося турбувати їх на роботі, вона збиралася подзвонити їм увечері. Вже й не хотілося ходити по магазинах після стомливої подорожі поїздом. У номері, згадавши, що вони з Майклом завжди винаймали номер в готелі для своїх любовних втіх, Кей відчула себе страшенно самотньою. Це почуття й наштовхнуло її на думку зателефонувати матері Майкла на Лонг-Біч.

Їй відповів грубий чоловічий голос із типовою, на її думку, нью-йоркською вимовою. Кей попросила покликати пані Корлеоне. За якусь хвилину мовчанки вже жіночий голос з дуже відчутним акцентом спитав, хто дзвонить. Тепер Кей трохи збентежилась.

– Це Кей Адамс, пані Корлеоне. Чи пам’ятаєте мене?

– Авжеж, авжеж, пам’ятаю, – відповіла пані Корлеоне. – Що сталося, що ти більше не дзвонила? Вийшла заміж?

– О ні, – сказала Кей, – була зайнята. – Кей здивувалася: виявляється, Майклова мати непокоїлася тим, що вона перестала дзвонити. – Чи ви отримали звістку від Майкла? Як він?

У трубці на якусь хвильку запала тиша, а потім пані Корлеоне сказала твердим голосом:

– Майкл дома. Він не дзвонив тобі? Ви не зустрічалися?

Кей відчула, як її замлоїло від несподіванки й принизливого бажання розревтися. Її голос ледь помітно дрижав, коли вона запитала:

– І як довго він уже дома?

Пані Корлеоне відповіла:

– Півроку.

– Ах, он як, розумію.

Їй справді стало все зрозуміло. Гаряча хвиля сорому накотила на неї. Адже Майклова мати знала, що він злегковажив нею. А потім вона розізлилася. На Майкла, на його матір, на всіх чужоземців, на італійців, котрим бракує елементарного такту, щоб виказати хоча б якісь дружні