Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

Керівник факторії зупинився біля першого будинку з пастками й узявся до роботи. Спочатку він викинув стару отруєну принаду й замінив її на зайця. Тоді почав установлювати вовчі самолови. Три з них помістив поруч із «дверима» будинку, куди мав проникнути Барі, щоб дістатися до принади. Інші дев’ять розставив кругом десь на відстані фута один від одного. Коли чоловік закінчив, то вийшов справжній кордон із самоловів, що оточували будинок. Ланцюгів він не закріпляв, залишивши їх вільно лежати на снігу. Якщо Барі потрапить в один самолов, то не уникне й інших, тож ланцюги й не потрібні будуть. Закінчивши роботу, Мак-Таґґарт уже смерком поспішив у хижку. Він ішов у високорадісному настрої, наперед святкуючи перемогу. Цього разу провалу не буде. Мисливець навмисно позабирав з усіх самоловів і пасток приманки, ідучи сюди від Лак-Бейна, тож у жодній з них Барі не знайде їжу, поки не прийде до «гнізда» з дванадцяти вовчих самоловів.

Тієї ночі випало сім дюймів снігу, і, здавалося, увесь світ убрався в білу диво-дивну вдяганку. Дерева й кущі стояли уквітчані білим пухом, скелі понатягали високі білі шапки, а під ногами лежав такий сипкий сніг, що гільза, яка випала з рук, буквально потопала в ньому й зникала з виду. Барі вийшов на лінію пасток доволі рано, але цього ранку був дуже обережний, бо більше не відчував Мак-Таґґартового запаху й не знаходив слідів від його снігоступів. Він пішов до першого самолова, розташованого приблизно на півдорозі між Лак-Бейном і хижкою, де чекав керівник факторії, однак принади там не знайшов. Вовчук ішов від самолова до самолова, та всі вони були порожні. Він підозріло понюшкував повітря, марно намагаючись зловити присмак диму чи людський запах.

Ближче до полудня він прийшов до «гнізда» з дванадцяти підступних самоловів, що чекали його з роззявленими щелепами під чималенькою ковдрою снігу. Цілу хвилину Барі стояв далеко за межами небезпечної лінії, принюхуючись і прислухаючись. Побачивши зайця, він роззявив голодну пащу й клацнув гострими іклами. Присунувся на один ступінь уперед, усе ще відчуваючи якусь небезпеку. Підозріло й тривожно Барі став вишукувати її носом, очима й вухами. Але навколо нього все було на диво тихо й спокійно. Його щелепи знову клацнули. Він тихо заскавулів. Що ж так хвилювало його? Де ж була та незрима й невідчутна небезпека? Вовчук повільно закружляв навколо будинку з пасток, тричі його обійшовши. Він підходив дедалі ближче, аж доки, нарешті, його ноги майже торкалися зовнішнього кордону самоловів. Ще хвилину постояв на місці, прищуливши вуха. Попри сильний запах зайця щось його таки стримувало. Іще б мить — і він пішов би собі геть, але раптом у самому будинку почувся пронизливий писк, наче від щура, а вже за мить Барі побачив там білішого за сніг горностая, що жадібно рвав зайця на шматки. Він забув своє дивне передчуття небезпеки й люто загарчав. Проте його відважний маленький суперник і не думав відступати від своєї їжі. Тоді Барі кинувся вперед, ускочивши прямо в «гніздо», що його зробив для нього Буш Мак-Таґґарт.

Зранку другого дня Буш Мак-Таґґарт почув брязкіт ланцюга ще за цілу чверть милі від «гнізда». Може, це була рись? Чи ілька? А може, вовк чи лисиця? ЧИ ЦЕ БУВ БАРІ? Далі чоловік біг підтюпцем, нарешті діставшись туди, звідки міг бачити все. Його серце мало не вискочило з грудей від радості, що попався його найлютіший ворог. Він підійшов із рушницею в руках, бувши готовий вистрілити, якби собаці вдалося звільнитися.

Барі лежав на боці, тяжко дихаючи від утоми й тремтячи від болю. Хрипкий стогін задоволення вирвався з Мак-Таґґартових вуст. Біля будинку з пастками, там, де Барі боровся за свою свободу, увесь сніг був сильно втоптаний і аж бурий від крові. Кров текла головно зі щелеп Барі, і коли той підняв голову, щоби подивитися на свого ворога, вона заюшила на землю з новою силою. Приховані під снігом сталеві щелепи відмінно виконали свою нещадну роботу: одна з передніх лап Барі була добряче затиснута на першому суглобі; обидві задні ноги знаходились у самоловах; четвертий самолов закляпнувся на його боці, вирвавши шматок шкіри завбільшки з половину Мак-Таґґартової долоні. Сніг міг розповісти історію відчайдушної нічної боротьби. Закривавлені щелепи Барі свідчили, як марно він намагався розгризти зубами сталь, що його полонила. У кожному його подиху відчувався біль. Очі були налиті кров’ю.

Але навіть тепер, після довгих годин агонії, його дух не був зламаний. Коли Барі побачив Мак-Таґґарта, то люто загарчав, наче тигр, і хоробро кинувся до його ноги, та майже відразу звалився назад у сніг. Його передні лапи були в самолові, голова й груди залишалися вільними. Тут, на відстані не більше як десяток футів, стояв його найлютіший ворог, якого Барі ненавидів більше, ніж вовків. І знову він був безпорадний, як тоді, у заячому сильці.

Його злісне гарчання зовсім не турбувало Буша Мак-Таґґарта. Той розумів, що собака тепер був у його владі. З радісним сміхом чоловік прихилив рушницю до дерева, зняв рукавиці й почав набивати люльку. Це був саме той довгожданий тріумф, підсмачений спогляданням мук Барі. Усією душею він ненавидів цього пса, відчуваючи те, що може відчути лише людина до людини. Власне, це відчуття було взаємним: пес також ненавидів Мак-Таґґарта. Чоловікові так хотілося прямо зараз застрелити собаку. Але йому приємніше було й далі спостерігати, як Барі повільно помирає. Керівник факторії бажав помучити його довше, як мучив би людину, хотів походжати навколо нього й чути, як брязкали