Читати книгу - "Сини змієногої богині"

– Звідки я відаю, де, – чесно відповідала бабуся моя добра. – Люди мережать таку звірюку, от і я втнула за їхніми зразками.

Взагалі лева я хоч на картинках у книжках бачив, а бабуся моя по причині неписьменності так і на картинці його ніколи не бачила. Скільки себе пам’ятаю, крилатий лев Гришка з людською головою у нас висів та висів біля вікна (правда, з часом нитки почали дещо тьмяніти, вигорати на сонці, що світило у вікно). Ми навіть звикли до того чуда-юда, воно прописалося в нашій хаті, як у себе вдома. Симпатичний, добрий і зовсім, як на мене, був не страшним лев Гришка з «нашою» головою. Правда, спершу він мене лякав, але згодом я до нього звик, як до члена сім’ї, і ми навіть «подружилися» з ним. Принаймні так я вважав і так був упевнений.

Пізніше, вже школярем старших класів я задумувався – звідки в селянських хатах на Україні взявся крилатий лев? В Україні леви взагалі не водяться і не є нам звичними тваринами (хіба в містах, у зоопарках та звіринцях), тож як народний персонаж (чи й фольклорний) крилатий лев був для нас чужаком, а бач…

Згодом в одній з книг (в ній розповідалося про розкопки в Месопотамії, в дворіччі Євфрату і Тигра ассирійських міст, чи того, що од них зосталося – горби в пустелі) я вичитав таке. На тім місці, де колись була столиця Ассирії Ніневія, розкопали статую крилатого лева – з людською головою (він охороняв вхід до царського палацу). Я з цікавістю розглядав його на малюнку: довге волосся на потилиці людської голови, на ній висока, напівкругла шапка, довга, лопатою, істинно ассирійська борода, чималі крила… А все інше, як у звичайного лева: могутні лапи, хвіст, грива, тулубище. Тільки голова людська, ассирійська. Під малюнком був підпис: крилатий геній[64] у вигляді людиноподібного лева. Часів якогось там ассирійського царя Ашшурбаніпала номер такий-то…

Як уперше поглянув на того ассирійського крилатого лева, то аж здригнувся – до чого він був схожим на бабусиного крилатого лева на ймення Гришка! Тільки й того, що без бороди, без шапки і без довгого волосся.

Взагалі лев, що лежить, був улюбленим сюжетом в народнім архітектурнім декорі ще домонгольської Русі. Зустрічався часто. Хоча б на капітелях храмових колон. Але то лев, як кажуть, натуральний, а тут – з головою людини та ще й крилатий! Але тим він і був для мене, малого, незвичайним, не таким, як усі леви, і то був мій лев, адже більше ні в кого в нашому селі не було такого чуда – бодай і на вишивці. І я частенько, бувало, приводив своїх малих приятелів подивитися на «мого» Гришку…

Ніхто й ніколи не бачив у Скіфії грифонів.

Навіть самі скіфи.

Та їх і не могло бути в природі, в реальному світі взагалі, а не лише у скіфському, адже грифони «жили» тільки в грецькій міфології. І були то дивовижно-страхітливі птахи з орлиним дзьобом і тілом лева – такий собі своєрідний гібрид птаха з твариною. (Не плутати з грифами – хижими птахами з роду соколоподібних, з розмахом крил у 3 м!) Їх ще називали «собаками Зевса» в країні гіпербореїв,[65] де вони стерегли золото від однооких міфічних людей аримаспів. (Серед казкових насельників Півночі – ісседонів, аримаспів та гіпербореїв Геродот згадує й грифонів.)

Скіфи вочевидь запозичили грифонів, крилатих левів у греків – для них та їхньої міфології такі чудиська були не характерними. А ще вони особливо були популярними в давній Ассирії – іноді з головою орла.

Грифон в еллінському світі був уособленням пильності й вірності. Елліни ставили зображення грифонів на могилах, на двосхилих крівлях храмів. (У пізнішому мистецтві він просто декоративний образ або геральдичний мотив.) Грифон, до речі, зображений на сходах південної башти Софійського собору в Києві.

Досить швидко крилатий лев у скіфів став своїм, персонажем їхнього «звіриного стилю», знаменитого і нині відомого на увесь світ.

Спеціалісти зазначають, що більшість предметів побутового вжитку з металу, кістки, а також з дерева й тканини у кочових і землеробських племен Скіфії мали своєрідне художнє оформлення. Цей стиль прикладного мистецтва дістав назву скіфського «звіриного стилю». Характерна риса названого стилю взагалі – зображення тварин або частин їхнього тіла. Зрозуміло, що виник він в первісному суспільстві (шанування священних звірів, а також тотемізм). Найдавніші зразки «звіриного стилю» (розвитку свого він досягнув у залізному віці) – це третє тисячоліття до н. е. – Єгипет, Месопотамія, Кавказ, потім друге тисячоліття до н. е. – Передня Азія, Індія, Китай, звідти він поширився на Поволжя, Приуралля, Південний Сибір. Найбільшого розвитку досягнув у скіфсько-сарматському прикладному мистецтві. Своєрідний варіант прикладного