Читати книгу - "Коло смерті"

— Я не дуже люблю собак, — пробурмотіла вона.

Однак собака різко загальмував десь за п'ять метрів до нас. Стояв і гавкав, доки з-за будинку не з'явився Арон.

— Фу, Фальку! — крикнув він. — Фу! Іди сюди! На місце!

Пес ігнорував усі Аронові команди й надсаджувався від гавкоту. Коли Арон підійшов ближче, собака шалено застрибав, заметлявся навколо нього і врешті вгомонився.

— Ласкаво просимо, — мовив Арон, беручи за руку спершу Сюнне, а потім мене. — Ласкаво прошу до нашого хутора й вибачте за собаку, він зовсім некерований. Але ходімо до хати, надворі страх як холодно.

Грубка в кутку вітальні рівно гуготіла, від тепла аж дрижало повітря. Сам не знаю, від чого, може, від різкої зміни температури, але мені враз заболіла голова, спершу гостро, мов від удару ножа, однак дуже скоро гострий біль змінився тупою, пульсуючою мукою. Я потер долонею чоло. Сюнне помітила мій рух, здивовано звела брови.

— Голова болить, — відповів я на її німе запитання.

— Кави? — поцікавився Арон.

Ми радо пристали на каву, і він зник у кухні. Я, трохи здивований, роззирнувся довкола. Востаннє, коли я тут був, господа сяяла чистотою, ніде ні пилиночки, усе на своїх місцях, усе вимите до блиску. Нині ж на журнальному столику валялися журнали, брудні філіжанки з-під кави стояли на підвіконні, а в одному кутку начеб кублилася пилюка.

— Де твоя мати, Ароне?

Арон визирнув з кухні.

— Що? Моя мама? Пішла на прогулянку, сьогодні така чудова погода. Захотіла вийти на Капелюха.

— На капелюха?

Арон показав великим пальцем собі за плече.

— Он та гора позаду. Хіба не бачите, як вона схожа на капелюха? — він безпричинно голосно зареготав, і я згадав його схильність до дивацтва. — Там гарно такої днини, як нині, — знову сміх. — Звідти вона може зазирнути у вічність.

Сюнне запитально глянула на мене. Я знизав плечима.

— Його мати трохи дивна, — притишив я голос. — І не надто мене любить, або ж мою роботу. Я тобі про неї розповідав. Можу закластися, стара подалася геть з дому, лиш би не бачитися зі мною.

— Мала б тішитися, що її сина виправдали, хіба ні?

— Бог її знає… Може, скоро повернеться, то ми її запитаємо.

— Кава готова, — оголосив Арон. — Я маю домашнє печиво.

Він запалив свічки, налив у філіжанки кави, був веселий, жвавий і балакучий, як завжди. Кава була надто міцною, а печиво в'язнуло на зубах. Головний біль ставав нестерпним.

Згодом Сюнне вийняла товсту теку з підшитими документами.

— Ось, Ароне, клопотання про перегляд вашої справи.

Арон простягнув руку, торкнувся паперів, майже побожно.

— Гадаєте, це мене виправдає?

— Я навіть можу майже гарантувати вам. Правда ж, Мікаелю?

— Правда, — погодився я, щосили стискаючи руками скроні. — Може, ознайомтеся обоє з клопотанням. Мені так навіжено болить голова, що я просто мушу вийти трохи на повітря. Ви не проти?

— Звичайно, ідіть, — погодився Арон. — Сідайте ось тут поряд зі мною на канапу, Сюнне. Покажете мені, чого ви зуміли досягти.

Аронові очі блищали, щоки гарячково паленіли. Тепер його нарешті виправдають, аж через двадцять п'ять років.

Я одягнув пухову куртку, плетену шапку й вийшов надвір. Надворі було так само пронизливо холодно. Сонце сховалося за Капелюха, тінь від гори впала на крихітний хуторець. Свіже повітря допомогло, біль трохи попустив. Я рушив навмання. Під черевиками хрумтіло з кожним кроком. За кілька хвилин знову примчав собака, уже не гавкав, лише витанцьовував навколо мене, підстрибував і час до часу тихо скавулів. А тоді знову зник десь за кутом.

Я обійшов подвір'я з будівлями, зробив чималий гак. Дихання білою хмаринкою вихоплювалося з рота й зависало перед обличчям. Мені думалося про пані Сьорвік, про те, що вона подалася погуляти на гору, замість приймати гостей. Пригадав, як несхитно вона вірила у непомильність законів Божих і у винуватість сина, ніби це були два боки однієї медалі. Я не сподівався, що жінка повернеться додому ще до нашого від'їзду. Але ж надворі холодно. Вона, напевно, мерзне.

Я обійшов колом увесь хутір і знову звернув на подвір'я. Чорний пес лежав перед найменшою з господарських будівель. З хліва праворуч долинало блеяння овець. Я відчинив двері, і в ніс мені вдарив сопух овечого посліду й мокрої вовни. Тварини збилися докупи, гріючись. Побачивши мене, вівці заблеяли голосніше, затривожилися, зашкряботіли ратичками по бетонній підлозі. Я знову вийшов надвір.

Помітивши мене, собака підвівся, почав скавчати й шкрябати лапами двері, перед якими лежав. Я підійшов, відчинив двері, подумавши, що пес замерз і проситься досередини. Він прослизнув у прочинені двері. Я теж зазирнув у напівтемне приміщення. Пес сів посеред підлоги й жалібно заскавулів.

Я переступив поріг і відчув запах.

То