Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

з душевного застою, дав хід назад, Альбертинин поцілунок на добраніч мав би потішити мене не стільки після болю від того, що Альбертина не зраділа моєму приходові, скільки після болю, якому я піддався, уявляючи формальнощі вигаданої розлуки (для уявного залагодження їх) і передбачаючи її наслідки. У кожному разі, не вона перша повинна була сказати на добраніч, — це перешкодило б мені повернутися до пропозиції помиритися. Отож я раз у раз нагадував Альбертині, що давно вже пора сказати на добраніч, завдяки чому я не випускав з рук ініціятиви і все відсував хвилину прощання. В такий спосіб натяки на вже пізню добу і на те, що ми притомилися, я пересипав питаннями, які задавав Альбертині. «Сама не знаю, куди мені податися, — відповідала вона замислено. — Може, до Турені, до тітки». І цей первісний план заморозив мене, як ніби наш остаточний розрив уже почав справджуватися. Вона перебігла очима по кімнаті, по піанолі, по блакитних атласних фотелях. «Не можу освоїтися з думкою, що я не побачу цього ні завтра, ні позавтрьому, ніколи. Люба кімнатка! Ні, це неможливо, мені це в голові не вкладається!» — «Так треба, тут ви нещасливі». — «Ба ні, я ще не була нещаслива, нещасливою я буду тепер». — «Та ні, повірте: так буде ліпше для вас!» — «Може, для вас!» Я втупився перед собою в простір, буцімто, вагаючись, гнав від себе якусь нову думку. «Послухайте, Альбертино, ви сказали, що ви були тут щасливі й що ви будете нещасливі». — «Авжеж». — «Ви мені шарпаєте душу. Хочете, спробуємо пожити ще кілька тижнів? Хто знає, тиждень по тижню, так можна й обсидітися. Є перехідні часи, які тривають вічність». — «Який ви милусь!» — «Але ж це шаленство — так катувати знічев’я цілі години один одного; це як подорож, до якої людина готується, а потім не їде. Я геть розбитий». Я посадовив її собі на коліна, узяв Берґоттів рукопис, про який вона мріяла, і написав на обкладинці: «Моєму серденьку Альбертині на пам’ятку про відновлення угоди». «А зараз, моя рибко, — сказав я, — ідіть спати хоч би аж до завтрішнього вечора, ви не стоїте вже на ногах». — «О, я дуже рада!» — «Ви кохаєте мене бодай трошки?» — «В сто разів більше, ніж раніше».

Я б так не тішився, якби ця комедійка не сягнула тієї досконалосте в режисеруванні, до якої я її допровадив. Якби ми просто говорили про розлуку, це вже було б серйозно. Люди думають, що ведуть ці розмови не тільки нещиро (що, зрештою, правда), але й вільно. Проте такі наші розмови, без нашого відома, всупереч нашій волі, є вже першим помруком бурі, про яку ми не здогадуємося. Насправді те, що ми доводимо тоді, є чимсь противним нашому прагненню (а прагнемо ми жити з тією, яку кохаємо), але жити разом нам уже несила, це для нас щоденна мука, мука, яку ми воліємо стражданню розлуки, але ця мука все-таки розведе нас, попри наші зусилля, врізнобіч. Так діється звикле, але не одразу. Найчастіше — у нас із Альбертиною, як виявиться, все складеться не так — потому як були сказані слова, в які ми не повірили, вводиться в дію неоковирний шкіц добровільної, безболісної, тимчасової розлуки. Жінці пропонують — аби згодом вона більше змогла уподобати наше товариство, аби позбутися на час від вічних гризот і втоми — вирушити без нас або дозволити вирушити нам без неї в кількаденну подорож. Це будуть перші — вже віддавна — дні, проведені без неї, які раніше здавалися нам неможливі. Дуже швидко вона повертається до нас, щоб посісти свос місце біля нашого вогнища. Ось тільки ця розлука, коротка, але доконана, не є наслідком свавільної примхи і не може бути єдиною, як ми собі замислили. До нас вертаються ті самі гризоти, ті самі труднощі співжиття; єдино розлука — це не найважче з усього; про неї заходить розмова, потім її і доводять до скутку за обопільною згодою. Але це тільки початкові симптоми, яких ми не помітили. Незабаром розлуку хвилеву й усміхнену заступить розлука жорстока, остаточна, яку ми несвідомо готували.

«Зайдіть до мого покою на п’ять хвилин, мені хочеться ще на вас подивитися, мій хлопче. Будьте такий ласкавий! Але я швидко засну, бо я зовсім як нежива». Вона справді була як нежива, коли я вступив до її покою. Прилігши, вона одразу заснула; простирадла, саваном обвиваючи її тіло, спадаючи гарними згортками, здавалися кам’яними. Як на середньовічних фресках Страшного Суду, сама тільки голова виста є з гробу, чекаючи уві сні сурми Архангела. Сонна голова майже відкинута назад, волосся розкуйдане. І, споглядаючи це розпростерте, звичайне тіло, я питав себе, яку логаритмічну таблицю вона складає, щоб усі ті дії, в яких воно бере участь — рух ліктя, шелест сукні, — простягнені в безконеччя з усіх точок, які воно займає у часі й просторі, і час від часу воскрешені в моїй пам’яті, завдавали мені стільки болю. Адже — я знав про це — ці дії пов’язувалися з рухами, з її прагненнями, які в іншої жінки — а в неї самої п’ять років тому або через п’ять років потому — були б мені зовсім байдужі. Все це була брехня, але рятунок я від своєї легкодухости бачив лише в смерті. І так я стояв у хутрі, якого ще не скинув після повернення від Вердюренів, перед цим скорченим тілом, перед цією алегорією — чого? моєї смерти? мого кохання? Незабаром я почув рівний її подих. Я присів на краєчок ліжка; цей віддих і споглядання її діяли на мене заспокійливо, наче морський легіт. Потім я вийшов навшпиньки, аби її не збудити.

Було так пізно, що я попросив Франсуазу ходити вранці коло Альбертининого покою тихенько. Отож Франсуаза, переконана, що ми влаштували були «нічну оргію», іронічно звеліла решті служби «не будити принцеси». Окрім того, я потерпав, що Франсуаза не зуміє стриматися, нагрубіянить Альбертині і цим отруїть нам життя. Франсуаза була вже не в тих літах, коли вона страждала через те, що моя тітка фаворизує Евлалії, тепер її заздрощам не було впину. Ці заздрощі змінювали, спотворювали твар нашої служниці аж так, що я іноді застановлявся: а що як, непомітно для мене, після вибуху люті у неї станеться легкий удар? Попрохавши не будити Альбертини, сам я не міг заснути. Я намагався зрозуміти, який же справжній її душевний стан. Чи ж