Читати книгу - "Підняти вітрила!"

— Ісмаїле, дивись не потрощи шлюпки! — гукнув Герасім, як турботливий господар.

Але турок, надувшись перед Антоном, налягав на весла й гнав човна прямісінько туди, де пристати було найнезручніше.

Герасім знову закричав:

— Ісмаїле!.. Ісмаїле!..

І враз із лісу донеслося, але вже іншим голосом:

— Ісмаїле!.. Ісмаїле!..

Стерновий стріпнув головою й витріщив очі. Це не луна, бо не було її ні вчора, ні сьогодні. Усі в човні здивовано перезирнулися.

— Ісмаїле, трохи лівіше! — знову крикнув Герасім.

— Ісмаїле, трохи лівіше! — одразу ж почувся голос з берега.

— Що це таке, пане? — здивувався Хараламб. — Може, нам краще повернутися?

Але човен уже вискочив носом на пісок. Ліс починався кроків за двадцять, кущі загойдалися.

— Не показуй рушниці! — порадив капітан Хараламбові.

— А якщо вони нас зустрінуть стрілами? Хіба можна знати, що їм спаде в голову?

— Стережіться-а! — почувся стурбований голос Аднани, коли Антон ступив ногою на берег.

— Стережіться-а! — тепер уже з лісу порадив їм жіночий голос, хоч і не такий чарівний.

Лише тепер капітан нарешті, здається, збагнув щось і почав сміятися, піднімаючи руки й показуючи, що він не має ні зброї, ні злого наміру.

— Гей, ідіть сюди! — гукнув він якомога спокійніше.

— Гей, ідіть сюди! — повторив голос з-за дерев.

Але ніхто не з'явився. Аборигени ховалися в кущах, очевидно, крізь листя роздивлялися, що діється на березі.

— Вони бояться! — вирішив Хараламб.

Кущі тим часом знову заворушилися. Антон Лупан дістав кольорову хустину з кишені й почав розмахувати нею в повітрі.

Гілля в одному з кущів розсунулось, дві голови зацікавлено глянули на берег і за мить знову сховалися.

— Гей, іди до Ісмаїла! — спробував кок і собі щастя.

— Гей, іди до Ісмаїла! — знову почулося знайоме відлуння.

Цього разу на узліссі з'явився чорний, мов згасла головешка, тубілець.

— Ісмаїле, гляди не злякай його, бо я тобі голову скручу!

— Я не злякати, пане. Гей, іди сюди!

З-за кущів з'явився ще один тубілець, потім ще, — і невдовзі вже п'ятеро чоловік турботливо оточували шостого, старішого, вищого й сильнішого з-поміж них, який, мабуть, був вождем. Одні з них тримали дерев'яні списи з загостреними кам'яними наконечниками, другі стріли й луки, ще дехто мав пращі, але ворожості не відчувалося. Проте Хараламб — він стояв найближче до човна — поглядав краєчком ока на рушницю.

— А якщо вони їх зараз оточать? — тремтячим голосом спитала Аднана стернового на палубі «Сперанци».

Герасім почухав голову:

— Та чи я знаю? Ієремія, візьми-но про всяк випадок мушкет!

А з лісу виходили все нові й нові люди племені она, всі високі й дужі. Вони заповнювали весь берег біля шлюпки і сідали так, щоб прихистити свого вождя. На вождеві — хутряний одяг, накинутий на голе тіло, саме тіло вимазане чимось чорним, мабуть, товченими головешками.

Але кока здивувала не сажа на його тілі, бо й на інших було щось подібне, а те, що у вождя на обличчі, від одного вуха до другого, були намальовані дві широкі смуги — червона вгорі над ротом, біла на підборідді. Де вони знайшли тут, на краю землі, ці фарби — яскраву білу цинкову й гарячий кармін, яких він не міг купити навіть у Стамбулі?

Капітан подарував вождеві кольорову хустину, що викликало крики радості в аборигенів, а вождь усміхнувся і так стукнув кулаком Антона в груди, що той аж поточився. Усі троє гостей вимушені були витримати зливи ударів кулаками у груди на знак дружби.

Ісмаїл не говорив нічого, тільки гикав, готовий витерпіти будь-що, зате Хараламб іноді скрипів зубами.

— Пане, якщо так буде ще трохи, я почну давати здачі!

— Не можна! Вони показують, що в них нема лихого наміру.

— Отак? То покличмо всіх, хай вони і їм покажуть!

Трохи пізніше, коли Антон Лупан вирішив назвати це місце бухтою Дружби, Хараламб запропонував, потираючи вкриті саднами груди:

— Краще підійде назва бухта Стусанів!

«Сперанца» стояла тут до обіду. Вождь разом з кількома своїми людьми прийшов у гості на борт, потім екіпаж, закінчивши лагодити пошкодження, зійшов на берег. Дощ нарешті вщух, і, хоч небо було вкрите сірими хмарами, повітря видавалося прозорим і приємним. Тубільці сіли колом на мокру землю й почали частуватися сухарями та консервованим м'ясом, яке їм подарували моряки. Вони звикли дуже важко здобувати собі їжу, але ця манна небесна не вимусила їх втратити самовладання й накинутись на неї, хоч голод, видно, й доймав їх.

Моряки розглядали аборигенів із жвавою цікавістю, а Ісмаїл, не знаючи, як догодити капітанові, вирішив спробувати, як кажуть сьогодні, використати останній шанс і відновити загублений престиж.

Перш ніж хто-небудь устиг схопитися й спитати, куди він іде, кок стрибнув у шлюпку, наліг на весла й попрямував до корабля, який погойдувався на якорі…

Чи не проснувся в його душі часом дух пірата? Чи не надумав він підняти вітрила й піти геть, покинувши всіх напризволяще?..

Але тут усі побачили, що Ісмаїл повертається, ще ревніше налягаючи на весла.

Кок вискочив на берег і сказав, затинаючись:

— Пане, я хотів їм співати газель!

Екіпаж зайшовся сміхом. Сміявся й похмурий Герасім, і наймовчазніший та найсором'язливіший Крістя Бусуйок, і Ієремія, і Хараламб, сміялася Аднана, сміявся Мігу, сміявся б і Негріле, якби саме тоді не грався на березі з місцевими собаками.