Читати книгу - "Молоді літа короля Генріха IV"

Всіма цими вадами він дивував Анрі ще дужче, ніж якби мав стільки ж добрих якостей. Бо вони були поєднані з натурою, що її Анрі, хотів він того чи ні, мусив визнати подібною до його власної. Так, навіть постать перігорського дворянина нагадувала йому власну: невисока, кремезна, сильна. Правда, сорокарічний перігорець мав уже червоне обличчя і якусь гулю на лисій голові. І вираз у нього був хоч і приязний, але з відтінком смутку, властивого людям, що довго жили й багато мислили. Новий приятель молодого короля Наваррського звався пан Мішель де Монтень[87].

Він сказав:

— Величносте, ваше теперішнє становище рівняє вас зі мною, людиною на схилі віку. Ми обидва переможені: я — літами, а ви — вашими ворогами, хоча їхня перемога ще не остаточна, — чого не можна сказати про літа, — додав сорокарічний чоловік. — Та головне, що в цю хвилину ми можемо розуміти один одного і ви здатні збагнути, що властиве всім людським ділам. Ви нарікаєте на їхню безладність і марноту. І, звичайно, винуватите в усьому герцога Алансонського.

— Він просто вертун. Я, бувши ним, міг би допомогти свободі побороти насильство.

— То була б насамперед ваша власна свобода, — зауважив Монтень, і Анрі сміючись погодився.

— Ви повернули б її собі. Одначе ваше повстання і вторгнення англійців наробили б ще більше згубного безладу. Більшість вчинків робиться догори ногами. Хто кличе до дії, той кличе до безладу.

Вони на часинку урвали розмову, бо йшли ще між наметами, де їх могли почути. А потім табір лишився позаду. На березі стояла самотня гармата, що загрузла в піску. Зрідка вартові, прикриваючись плащами від морського вітру, питали в них гасло, і вони голосно гукали в простір:

— Святий Варфоломій!

Ще якийсь час обидва мовчали, щоб звикнути до шаленого ревіння вітру й хвиль. Обложена фортеця Лa-Poшель сірим силуетом бовваніла на тлі розшарпаних хмар і моря, що котило бурхливі хвилі з нескінченної далини. Яке ж військо зважиться штурмувати цю фортецю, що так очевидно стоїть тут форпостом нескінченності! Анрі і його супутник, дивлячись на неї, думали те саме. Анрі спонукало думати почуття: воно зродилося десь у самому нутрі, але на диво швидко дійшло до горла, здушивши його, і до очей, витиснувши з них сльози. Поки це почуття здіймалося в ньому, Анрі розумів нескінченність і марноту всього, що мусить скінчитися.

Його супутник говорив про безлад у людських діях:

— Одна велика людина ущербила добру славу своєї віри, бо хотіла показати себе ревнішою в тій вірі, ніж би слід. — Про кого ж це? — Insani sapiens[88],— вимовив він проти вітру. Горацій висловив у віршах думку, що навіть мудрість і справедливість можуть зайти надто далеко. Тоді під великою людиною цей чоловік мав на увазі аж ніяк не д'Анжу. Призвідець Варфоломіївської ночі — і мудрість та справедливість! І все ж дворянин мав на думці саме його, тільки, обережним звичаєм філософів, висловив це не дуже виразно. Він навів ще кілька прикладів недоладних дій, а що взяті вони були з античності, то не страшно було назвати й імена. Звісно, Анрі дужче хотів би почути його думку про сучасників. Та супутник ніяк не піддавався й не виходив за межі загальних міркувань. Правда, й такі міркування стають напрочуд влучні, коли йдеться про речі, важливі для кожного, як саме життя. Супутник Анрі вважав, що нема нічого противнішого релігії, ніж релігійні війни; так і сказав, хоч як дико звучали ці слова. Мовляв, і породжує ці війни не віра, і вони не роблять людей побожнішими. Для одних вони — нагода задовольнити честолюбство, для інших — нагода збагатитись. Воістину святі з'являються не під час релігійних війн. Ці війни тільки ослаблюють народ і королівство. Воно стає здобиччю зажерливих чужинців.

Жодне ім'я не було назване — ані старої королеви та її сина д'Анжу, ані протестантів. І все одно на таку сміливу мову навряд чи зважився б ще хто. Проти цих слів шаленіли не тільки прибій та буря; майже все людство заглушило б їх обуреним ревом. Анрі страшенно дивувався, що звичайний дворянин висловлює речі, яких не посмів би сказати вголос жоден король. У нього самого часом з'являлися сумніви щодо релігійних війн; та щоб зовсім у них зневіритись, йому довелося б засудити людей, яких він глибоко шанував: свою матір і адмірала. Правда, «політики» під Лa-Рошеллю складали змову тільки для того, щоб боротись за примирення. Та це була просто нова нагода задовольнити своє шанолюбство, свої жадання. Цим людям, що хотіли разом з англійцями напасти на Францію, не дуже сподобалась би мова дворянина з Перігора. Д'Алансон, незважаючи на всю свою любов до миру, мабуть, посадив би його в найглибшу темницю й забув там навіки.

Мужність цього чоловіка викликала в Анрі пошану таку глибоку, що вона витіснила останні сліди недовіри.

— А котра віра справді істинна? — спитав він його.

— Що я знаю? — відповів дворянин.

Цими словами він розкрив себе й віддав у руки співрозмовникові; а так може зробити лиш той, хто впізнав однодумця й без вагання повірив йому. Так воно й було: вони обидва вже порозумілись і вірили один одному. Тому Анрі взяв дворянина за руку й стис її.

— Зайдімо в отой он покинутий дім, — запропонував він. — Господарі його втекли, але свого вина, певне, з собою не забрали.

Дім стояв недалеко від берега, і його колись обстрілювали з моря. Навіщо? Хто? На це вже, мабуть, ніхто ніколи не дасть відповіді: ні напасники, ні втікачі. Анрі й перігорський дворянин пропхалися крізь засипаний вхід. Усередині стеля завалилась, і крізь покрівлю світилося небо. Але з підвалу ще