Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Наприкінці листопада для козаків Гулого настали «великі жнива» — Красна армія, перемігши військо Петлюри, відійшла від кордону і ставала по селах на зимові квартири. «Уся Правобережна Україна перетворилася в суцільний військовий табір. У повітових і волосних містечках стояли центри більших військових з’єднань, а по всіх околичних селах спочивали відділи по 30–50 осіб, що займалися реквізицією фуражу, хліба і худоби для своїх частин… І ці довколишні села часто ставали могилою для цих дрібних відділів як від рук (козаків) групи, так і місцевих повстанців».[739]

За рахунок червоних група Гулого доозброїлася, її вогнева сила зросла до 22 тачанок, а ще шість лежали в резерві, розібрані на возах. Взялися козаки «колекціонувати» і ордени «Красного знамени»: 20 штук познімали з полонених або забитих більшовиків, 11 нагород відіслали за кордон і здали до архіву.

Дуже вдалий бій стався на Звенигородщині. Тут на шляху трапилася колона силою близько тисячі москалів. Ішли вони організовано по чотири в ряд з інтервалами між відділами. За ними тяглося до двохсот возів обозу. Зблизившись на віддаль 70 — 100 метрів, гулівці раптово розвернули тачанки і накрили окупантів вогнем 22 станкових кулеметів. «Тих пару десятків, що вспіли вискочити з-під вогню наших кулеметів, — згадував сотник О. Вдовиченко, — дігнала і знищила наша кіннота. Ніхто не втік, ціла ворожа колона так і залишилась на шляху. Це була 147-ма бригада 14-ї совітської дивізії. Увесь штаб, прапор і обоз дістався нам у руки».[740]

На Уманщині гулівці зустрілися з відділом терських і донських козаків (200 осіб). «Групу провадив полковник Цвітковський — колишній командир 8-го ім. Костя Гордієнка полку, — згадував сотник О. Вдовиченко. — Це була частина Кінної дивізії генерала Яковлєва, що стояла поруч із Запорізькою дивізією ще на фронті в районі Бару. І полковник Цвітковський, видно, пішов у рейд тою самою дорогою, що і ми. Обидві групи довший час оперували разом».[741]

На початку грудня 1920 року в околицях Холодного Яру до Гулого приєдналися козаки отаманів Ґонти (Івана Лютого-Лютенка), Семена Гризла і Петра Дерещука, колишнього державного інспектора 3-ї Запорозької дивізії та Запорозького корпусу. «Отаман Гризло — кремезний чоловік з рудоватою бородою і великим золотим, наче церковна хоругва, шликом, мав навіть свою артилерію».[742]

Гулий-Гуленко прийняв загальне командування повстанцями Уманщини, Звенигородщини й Таращанщини. Особовий склад групи зріс до 3000 багнетів і 600 шабель. Бої вели з 45-ю і 47-ю піхотними совєтськими дивізіями, частинами Першої кінної армії, бригадою Григорія Котовського. Воювали на великому просторі Уманщини, Гайсинщини, Таращанщини і Звенигородщини. «Ознайомившись ближче з повстанчими організаціями, — зазначав Гулий-Гуленко, — я побачив, що вони перебувають у стадії свого максимуму, що всю цю бурхливу масу треба і можна скерувати на будь-яку ризиковану операцію, але за умови, щоб після цієї операції було осягнення мети — з’єднання з фронтом регулярної армії, спокійний від боїв час. Якраз цього вже тоді бракувало».[743]

У середині грудня 1920 року до Гулого дістався кур’єр командування Армії УНР і повідомив, що надій на відкриття фронту немає, що Армія УНР інтернована, перспективи невеселі. «З огляду на такий стан речей мені наказувалось поступити, як умови даного часу вимагають, — розповідав Андрій Гулий-Гуленко. — Я наказав повстанцям припинити формування в більші одиниці і розпилитись на дрібні відділи (а по можливості й зовсім) і чекати вказівок з Центру… Мій наказ про роздріблення загонів був викликаний недоцільністю подальших ширших операцій в Україні, коли вся українська армія була обеззброєна та інтернована в таборах».[744]

А тут ще в одному бою неподалік Шполи повстанці потрапили «під шалений вогонь ворожої артилерії» та шаблі великого з’єднання кінноти… Отже, відділи розійшлися у різні боки. Більшість повстанців залишилася в рідній місцевості, але два загони — Сірка і Чеховича — вирішили пробиватися за кордон. «Частинам, які побажали перейти організованими військовими одиницями за кордон, — стверджував отаман, — я дав відповідні вказівки та маршрути, спочатку розбивши їх на невеличкі відділи (максимум 350 чоловік)».[745]

Андрій Гулий-Гуленко вирішив пробиватись із відділом Сірка кількістю близько 350 чоловік до Румунії. Отаман визначив маршрут: повз Христинівку, через Південну Гайсинщину в напрямку до м. Кам’янки, що над Дністром. Метою було прорватися в район Рибниці, де й перейти румунський кордон.

У групі Гулого ще був «короткий час повних успіху операцій», але врешті червоні їх вистежили і велика кавалерійська частина почала переслідувати. Вночі не можна було поспати більше як три-чотири години, бо по хатах вже била ворожа артилерія і сікли кулемети. В село, щоправда, червоні не входили. Щоб не наражати рідних людей на ще більші збитки, гулівці мусили йти далі. «Але варто нам лише вискочити за село в бойовому порядку і розвернути наші тачанки, — згадував сотник О. Вдовиченко, — як червоні розсипаються і ближче як на рушничний постріл до нас не наближаються. Але зате цілий день аж до вечора цокотять за нами кулемети і червоні не спускають нас із очей. Так було і того останнього фатального дня».[746]

Сталося це, «здається, 4 січня 1921 року», під Христинівкою, 5 верст на південь від неї. Ще вночі червоні «засипали гарматним вогнем» село, в якому відпочивали гулівці, а потім цілий день велике з’єднання кінноти переслідувало повстанців, час од часу намагаючись атакувати колону то з лівого, то з правого боку. Відбивши атаки, гулівці несподівано перейшли в наступ і вогнем тачанок розпорошили по полю червоних вершників. Після бою дві години