Читати книгу - "Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі"

Гробова мовчанка. Пройшовся по килиму, приклав вухо до стіни і зосередився — чи не чути чогось. Звісно, дарма. Підійшов до дверей і, нічого не сподіваючись, взявся за ручку. Вона легко повернулася вправо. Та я ще довго не розумів, що сталося. Адже ще недавно вона не ворушилася, ніби залита цементом. Я спробував повторити все спочатку. Відпустив ручку, знову взявся за неї, покрутив ліворуч-праворуч. Вона вільно поверталася. Я мав дивне відчуття — ніби язик розбухав у роті.

Двері відчинені.

Я злегка потягнув ручку до себе, й крізь щілину до кімнати ввірвалася смужка сліпучого світла. Я згадав про бейсбольну биту. З нею зараз було б спокійніше. Та годі! Треба забути про неї. Я рішуче відчинив двері. Глянув ліворуч, потім праворуч і, переконавшись, що нікого нема, вийшов з номера в довгий, покритий килимом коридор. Трохи спереду видніла велика ваза, повна квітів, — та сама, за якою я ховався, коли коридорний, безтурботно посвистуючи, стукав у двері. Пригадую, що коридор був довгий, з поворотами і відгалуженнями. Завдяки випадковій зустрічі із свистуном я тоді й потрапив до кімнати з табличкою № 208.

Обережними кроками я рушив до вази. "От було б добре дістатися до фойє, де тоді зібралося багато людей, щоб дивитися в телевізорі на Нобору Ватая, — подумав я. — Може, я знайду там ключ до всіх загадок". Та зважитися на таке — це все одно що мандрувати без компаса безмежною пустелею. А що, як я, не знайшовши фойє, загублю дорогу до номера 208 й, опинившись у готельному лабіринті, ніколи не вернуся в реальний світ? Однак нема часу для вагань. Можливо, що для мене це останній шанс. Півроку щодня я спускався в колодязь і чекав. І от нарешті двері відчинилися переді мною. Та й колодязь незабаром у мене заберуть. Тож якщо я зараз відступлю — усі мої зусилля і витрачений час пропадуть намарно.

Я йшов коридором, кілька разів звертаючи вбік. Мої брудні тенісні тапочки безшумно ступали по килиму. Ні людських голосів, ні музики, ні звуків телевізора. Не гули кондиціонери, не шуміли вентилятори, не було чути й ліфтів. У готелі, як на забутих часом руїнах, панувала глибока тиша. Я кілька разів завертав, проходив повз багато дверей. Кілька разів коридор розгалужувався, і я завжди звертав праворуч. Думав, що повернуся в кімнату, якщо захочу, коли звертатиму увесь час ліворуч. Однак орієнтацію я вже втратив. Відчуття, що наближаюся до чогось, я вже не мав. Нумерація готельних номерів була безладною, ні для чого не придатною. Цифри, не встигнувши запам'ятатися, відразу випадали з голови. Іноді здавалося, що деякі з них мені вже траплялися. Я зупинився посеред коридору, щоб віддихатися. Невже я заблудився й ходжу по колу, як у лісі?

Я стояв розгублений і думав, що ж робити, коли раптом удалині почув добре знайомий звук. Свист коридорного. Без жодної фальшивої ноти. Так свистіти ніхто не вміє. Як і минулого разу, він виконував увертюру із "Сороки-злодійки" Россіні. Легко давав собі раду з такою складною мелодією. Я пішов коридором на свист, що ставав дедалі голоснішим і чистішим. Схоже, коридорний рухався мені назустріч. Я заховався за колоною.

Коридорний тримав у руках срібну тацю, а на ній — пляшку "Cutty Sark", відерце з льодом і дві склянки. Він квапливо пройшов повз мене, ніби зачарований власним свистом. На мене навіть не зиркнув — так спішив, щоб не змарнувати ні секунди. "Усе так само, як тоді", — подумав я. Здавалось, моє тіло перенеслося в часі назад.

Я відразу подався вслід за коридорним. Срібна таця погойдувалася в його руках у такт мелодії, розкидаючи навколо відбиті промені світильників під стелею. Коридорний повторював увертюру, немов замовляння. "Цікаво, про що ця опера?" — подумав я. Я знав лише її загадкову назву і просту увертюру. Пригадую, у дитинстві в нашому домі була платівка із записом під орудою Тосканіні. На відміну від плавного сучасного виконання Клаудіо Аббадо, увертюра в руках Тосканіні розбурхувала кров, перевертала все в душі, ніби після смертельного двобою з потужним супротивником, притискала його до землі й поволі душила. Невже сама опера справді про сороку-злодійку? "Якщо все вляжеться, треба піти в бібліотеку і заглянути в музичну енциклопедію, — подумав я. — А може, краще купити платівку з усією оперою? Та ні, до того часу вона вже мені не буде потрібна".

Коридорний, усе ще насвистуючи, крокував, немов робот, уперед. Я тримався за ним на певній відстані і вже знав, куди він прямує. Нова пляшка "Cutty Sark", лід склянки призначалися для номера 208. Коридорний таки справді там зупинився. Перехопивши тацю в ліву руку, переконався, що перед ним потрібні двері, випростався і по-діловому постукав. Три рази, потім ще стільки ж.

Чи хтось озвався — я недочув. Я стояв за вазою і стежив за коридорним. Час збігав, а він усе стояв перед дверима, як укопаний, ніби випробовував мою терпеливість. Більше не стукав, а лише спокійно чекав, коли йому відчинять. Нарешті, почувши його благання, двері всередину прочинилися.

34

Нехай інші фантазують

(Продовження розповіді про Бориса Шкуродера)

"Борис дотримав свого слова. Нам надали часткове самоврядування, дозволили вибрати зі своїх представників комітет, на чолі якого став підполковник. Табірній охороні заборонили знущатися з полонених, а відповідальність за порядок у таборі лягла на комітет. Якщо все було тихо й виробнича норма виконувалася, то за розпорядженням нового начальства (іншими словами, Бориса) до нас ніхто не втручався. Таку начебто демократичну реформу ми, японські військовополонені, сприйняли з великою радістю.

Однак усе виявилося не таким простим. Від надмірної радості з таких змін ми всі, серед них і я, необачно прогледіли хитру пастку, яку приготував Борис.

Маючи за собою підтримку держбезпеки, Борис підпорядкував собі новопризначеного "члена Політбюро" і встановив у таборі та шахтарському селищі свої закони. Інтриги й терор відразу стали буденною справою. Борис вибрав із в'язнів й охоронців найсильніших і найжорстокіших (такого матеріалу там не бракувало), тренував їх і створив своєрідну особисту гвардію. Озброєні пістолетами, ножами, сокирами, ці горлорізи залякували й били непокірних. За його наказом кількох чоловік вони замучили до смерті. Втручатися в їхні справи ніхто не смів. Навіть солдати караульної роти, прислані для охорони шахти, вдавали, ніби не помічають їхніх безчинств. Військові також уже нічого не могли вдіяти з Борисом і трималися осторонь, охороняючи тільки станцію і свої казарми. На те, що творилося на шахті й у таборі, вони воліли не звертати уваги.

У гвардії Борис мав улюбленця — колишнього в'язня, монгола, якого всі називали Татарином. Він немов тінь ходив за Громовим. Казали, що колись Татарин був чемпіоном з монгольської боротьби. На його правій щоці залишився слід від опіку — начебто наслідок катування. Борис арештантської роби більше не одягав, жив у доглянутому службовому приміщенні, яке прибирала ув'язнена жінка.

За словами Ніколая (щоправда, останнім часом він ставав щораз мовчазнішим), кілька його знайомих кудись уночі зникли. Офіційно їх визнали пропалими безвісти або загиблими під час нещасного випадку, але ніхто не сумнівався, що з ними розправилися Борисові поплічники. Людині досить було не послухатися його волі або наказу, щоб піддати себе смертельній небезпеці. Траплялися випадки, коли невдоволені скаржилися прямо в ЦК, але безслідно зникали. "Я чув, що з метою залякування вони вбили навіть семирічну дитину, — шепотів зблідлий Ніколай. — Забили її до смерті на очах батьків".

Спочатку Борис особливо грубо не втручався в життя зони, в якій перебували японці. Передусім зосередив свої зусилля на повному підкоренні російських в'язнів. Видно, мав намір передати вирішення своїх справ самим японцям. Тож упродовж кількох місяців після проведених змін ми могли насолоджуватися коротким спокоєм. Для мене це були мирні дні, схожі на морський штиль. На вимогу нашого комітету трохи пом'якшився режим роботи. Уже не доводилось боятися жорстокості охорони. Уперше, відколи ми опинилися в таборі, у людей навіть з'явилася хоч якась надія. Вони думали, що життя потроху стало змінюватися на краще.

Однак це не означає, що, поки тривав цей "медовий місяць", Борис забув про нас. Просто він поволі й упевнено готувався до гри, так би мовити, розставляючи на шаховій дошці свої фігури. Окремих членів комітету непомітно підгинав під себе — кого залякуванням, а кого підкупом. Грубого насильства уникав, діяв украй обережно, а тому ми не здогадалися про його задум. А коли здогадалися, було вже пізно. Словом, приспавши нашу пильність розмовами про самоврядування, Борис тим часом запровадив залізний порядок. У своїх розрахунках був по-диявольському точним і холоднокровним. Беззмістовне, непотрібне насильство над японськими полоненими припинилося, щоб змінитися новим — холодним й обачливим.

Приблизно через півроку, утвердивши своє панування в таборі, Борис змінив свій курс і взявся до нас, японських полонених. Першою його жертвою став підполковник — головна фігура в комітеті. Він кілька разів зіткнувся з Борисом, захищаючи інтереси земляків, а тому його прибрали. На той час у комітеті залишалося всього кілька чоловік, які не підкорялися Борису. Це були підполковник та його прибічники. Однієї ночі йому зв'язали руки й ноги, заткнули рот і задушили, накинувши на обличчя мокрий рушник. Звісно, його знищили за наказом Бориса. Хоча він сам рук не забруднив. Комітет виконав його команду, от і все. Смерть підполковника приписали невиліковній хворобі. Усі знали, хто це вчинив, але тримали язика за зубами. Було відомо, що серед нас є Борисові донощики, а тому доводилось остерігатися прилюдних висловлювань. Після вбивства підполковника комітет обрав головою людину, яка слухняно виконувала накази Бориса.

Змінився комітет — і відразу почали погіршуватися умови праці для японських полонених. Урешті-решт усе стало так само, як було перед тим. В обмін на самоврядування ми обіцяли Борисові виконувати норму, й це нам обійшлося дорого. Під різними приводами норму постійно підвищували, і робота перетворилася в каторгу. Почастішали нещасні випадки, і багато японців лягли кістьми в чужій землі, ставши жертвою нестримної гонитви за новими тоннами вугілля.