Читати книгу - "Розкоші і злидні куртизанок, Оноре де Бальзак"

Цей поважний урядовець знав захоплення недозволенними пристрастями і лихо від них. Естер і Люсьєн, як ми бачили, найняли квартиру, в якій граф де Гранвіль таємним шлюбом жив з мадемуазель де Бельфей, що втекла звідти одного дня, викрадена якимсь негідником (див. “Подвійна сім’я” — “Сцени з приватного життя”).

У ту хвилину, коли генеральний прокурор казав собі: “Мабуть, Камюзо зробив яку-небудь дурницю”, — судовий слідчий двічі постукав у двері кабінету.

— Ну, любий Камюзо, як посувається справа, про яку я вам казав уранці?

— Погано, пане граф; читайте і вирішіть самі.

Він подав обидва протоколи допитів панові де Гранвілю, який узяв свій лорнет і пішов читати їх до вікна. Читав він недовго.

— Ви виконали свій обов’язок, — сказав генеральний прокурор схвильованим голосом. — Все сказано, правосуддя йтиме своїм шляхом... Ви виявили дуже велику майстерність, щоб можна було будь-коли відмовитись від такого слідчого, як ви...

Якби пан де Гранвіль сказав Камюзо: “Ви залишитесь судовим слідчим на все життя”, — це не було б так виразно, як оцей комплімент. У пана Камюзо всередині похололо.

— Пані герцогиня де Мофріньєз, якій я багато чим завдячую...

— А! Герцогиня де Мофріньєз, подруга пані де Серізі, — перервав слідчого Гранвіль, — це правда... я бачу, що ви не піддались ніяким впливам... Ви добре зробили, пане, з вас буде видатний судовий урядовець...

У цю хвилину граф Октав де Бован увійшов, не постукавши, і сказав графові де Гранвілю:

— Любий друже, я привів до тебе гарненьку даму, яка не знала куди дітись; вона трохи не заблукала в нашому лабіринті.

Граф Октав вів під руку графиню де Серізі, яка вже півгодини блукала по палацу правосуддя.

— Ви тут, пані, — скрикнув генеральний прокурор, присуваючи їй власне крісло, — і в яку хвилину!.. Ось пан Камюзо, пані! — додав він, показуючи на слідчого.

— Бован, — сказав він, звертаючись до цього уславленого міністерського оратора Реставрації, — почекай мене в першого президента, він ще досі в себе. Я прийду туди до тебе.

Граф Октав де Бован зрозумів не тільки те, що він зайвий, а й те, що генеральний прокурор потребує приводу, щоб залишити свій кабінет.

Пані де Серізі не зробила такої помилки, щоб приїхати в суд у своїй розкішній кареті із синім верхом і гербами, з кучером у галунах і двома лакеями в коротких штанах і білих шовкових панчохах. У момент від’їзду Азія пояснила вельможним дамам, що треба взяти фіакр, в якому вона приїхала з герцогинею; так само вона порекомендувала коханці Люсьєна цей туалет, який є для жінок тим, чим колись був для чоловіків плащ кольору стін. На графині був коричневий костюм, стара чорна шаль і бархатний капелюх, на якому квіти були обірвані і замінені чорною, дуже густою, мереживною вуаллю.

— Ви одержали наш лист?.. — спитала вона Камюзо, взявши його остовпіння за доказ захоплення і поваги.

— Надто пізно, на жаль, пані графиня, — відповів слідчий, що мав такт і був дотепним тільки в своєму кабінеті і тільки щодо своїх підслідних.

— Як це занадто пізно?

Вона глянула на пана де Гранвіля й побачила збентеження на його обличчі.

— Не може бути, не повинно бути занадто пізно, — додала вона деспотичним тоном.

Жінки, гарні жінки, з таким становищем, як у пані де Серізі, — це улюблені діти французької цивілізації... Якби жінки інших країн знали, чим є в Парижі багата й титулована жінка, всі вони прагнули б приїхати, щоб пишно царювати тут. Жінки, що присвятили себе виключно путам благопристойності, цьому збірникові дрібних законів, який ми часто вже називали в “Людській комедії” жіночим кодексом, — глузують із законів, створених чоловіками. Вони кажуть усе, не відступають перед будь-якого помилкою, перед будь-якою дурістю, бо вони прекрасно зрозуміли, що не відповідають ні за що в світі, крім своєї жіночої честі і своїх дітей. Сміючись, вони говорять найжахливіші речі. З кожного приводу вони повторюють дотепне слівце, сказане гарненькою пані де Бован у перші часи її шлюбу своєму чоловікові, по якого вона приїхала в суд: “Мерщій суди, та поїдьмо”.

— Пані, — сказав генеральний прокурор, — пан Люсьєн де Рюбампре не завинив ні в крадіжці, ні в отруєнні, але пан Камюзо примусив його зізнатись у ще жахливішому злочині, ніж ті...

— В якому? — спитала вона.

— Він визнав себе, — сказав їй на вухо пан де Гранвіль, — другом, учнем каторжника-втікача. Абат Карлос Еррера, той іспанець, що жив з ним протягом щось семи років, це — нібито наш уславлений Жак Коллен.

Для пані де Серізі кожне слово урядовця було як удар залізним прутом, але це славетне ім’я було ударом смертельним.

— А мораль з цього? — спитала вона ледве чутно...

— Така, — провадив пан де Гранвіль, продовжуючи фразу графині й розмовляючи тихо, — що каторжник стане перед судом присяжних, а Люсьєн, якщо й не стане разом з ним, як людина, що свідомо користувалась його злочинами, то з’явиться в ролі дуже скомпрометованого свідка.

— Ах, ніколи в світі!.. — скрикнула вона голосно з неймовірною твердістю. — Щодо мене, то я не вагатимусь між смертю і перспективою бачити, що чоловіка, якого світ вважав моїм найкращим другом, суд звинуватить у товаришуванні з каторжником... Король дуже любить мого чоловіка.

— Пані, — сказав, усміхаючись, голосно генеральний прокурор, — король не має й найменшої влади над найнезначнішим слідчим свого королівства, а також і над судом присяжних. У цьому полягає велич наших нових установ. Я сам тільки що вітав пана Камюзо за його вмілість.

— За його невмілість, — жваво перебила графиня, яку значно менше турбували стосунки Люсьєна з бандитом, ніж його зв’язок з Естер.

— Якби ви прочитали протоколи допиту, які провів пан Камюзо обом підслідним, ви побачили б, що все залежить від нього...

Сказавши цю фразу — єдину, яку міг собі дозволити