Читати книгу - "Без втрат не вийти, Вадим Володарський"

-Перегнати одну машинку. – Вікентій посміхнувся, хоча й трохи сумно. – Мені зараз немає, кого попросити, не Мусу ж відривати від справ… Побачиш, коротше.

-Знову говориш загадками! – посміхнулася вона, підводячись, щоб іти перевдягатися.

-От же ти й змусив мене! Таким займатися! – демонстрував обурення Ігор. Хоча Ніка розуміла, що він жартує. А Вікентій просто посміхнувся, коли вони підійшли … до чорного «Хаммера». Їй здалося, що це якесь дежа в’ю. Хоча зрозуміло було, що мав на увазі власник СТО: він спеціалізувався на гібридних авто, а тут – велетенський бензиновий позашляховик, повна протилежність! Зараз він віддав Вікентію ключі та техпаспорт, а той передав дружині.

-Впораєшся?

-Давай… Спробую. Тільки… Ти ж його туди ж, на місце «Лендровера» поставити хочеш? До паркінгу сам заїдеш, він великий дуже.

-Домовились! – Він був задоволений з кількох причин, а зараз спостерігав, як Ніка вмощується за кермом та регулює під себе сидіння. – Дзеркала налаштуй. Ось так це тут робиться… Огляд назад – не дуже, доведеться їздити по бокових.

-Нічого, доїду… Тільки … ти давай повільніше, а то я до неї не звикла…

Кількома хвилинами пізніше вона виїхала на вулицю слідом за «Фіскером». А менше, ніж за годину, зупинилася, увімкнувши «аварійку», поки Вікентій заїхав на паркінг, потім повернувся, сів за кермо «Хаммера» та загнав його на місце поруч. На щастя, тут була камера заднього огляду.

-А ти мене здивував, - сказала Ніка, коли вони піднялися до квартири. Вікентій, щоправда, мав іти до офісу, там була намічена зустріч із одним клієнтом, - не новим, а тим, чиєю справою він вже якийсь час займався. Потрібно було обговорити деякі документи, що їх слід було подати до суду. Але до цієї зустрічі ще був час. – Дістав авто, як в Микити…

-Я тебе зараз ще більш здивую. – Йому залишилося лише посміхнутися. – Але це й є авто Микити. Так би мовити, бойовий трофей. До того ж, через нього я розбив «Лендровер», тому … це лише справедливо. Двічі справедливо, бо це – його улюблена іграшка.

-Але … як ти це зробив? На ньому ж українські номери! – Ніка не могла навіть подумати, що колись зможе посидіти за кермом авто свого кривдника. Хоча… Із Кешею непотрібно анічому дивуватися! А от, що ввезти авто із великим об’ємом двигуна – в Україні дуже дорого, знала. До того ж, хто б встиг конфіскувати його в Микити?

-Так. А знаєш, чому? Цей «Хаммер» був з самого початку – український, точніше, кримський. Належав там одному знайомому. Точніше, був на нього оформлений. У чотирнадцятому, коли Росія захопила Крим, тамтешні авто перереєстрували на російські номери. Але українська реєстрація теж залишилася, її ніхто не скасовував. От це авто там і залишилося, а потім… Микита, мабуть, хотів знайти собі «Хаммер» у стані, майже як новий. От подобалася йому ця модель, навіть незважаючи на те, що її вже не випускали, а він … звик отримувати те, що йому подобається… Знайшов у Криму та купив, переоформивши, звісно, російські документи. А український техпаспорт та номери, які чомусь не здали, - напевно, про всяк випадок, та за гроші, - навіщось собі залишив, але вони були, звісно, на ім’я старого власника. Коли він приїхав сюди, то почепив ці старі номери, щоб не виділятися московськими. І з ними ж … намагався тебе скинути з дороги. До речі, тобі не завадить піти на курси контраварійної підготовки, щоб більше такого не було… Ну, так от, а цей мій знайомий тепер живе у Києві. На ці «кримські» авто Україна російських документів та угод не визнає. От він … і звернувся із вимогою віддати авто йому. Я, звісно, допоміг, та ще трохи заплатив за послугу. А потім ми його переоформили на мою компанію. От і… - Він жалкував лише, що не можна просто так перевісити на нове надбання іменні номери з «Лендровера», - той був оформлений на Вікентія особисто, - із написом DO NOT. Для «Хаммера» якраз підійшло б.

-Але навіщо тобі..?

-Це не мені, це тобі поки на чомусь їздити потрібно! – На обличчі Вікентія з’явилася посмішка. – Доки ти собі не замовиш новий «Тайкан», чи іще там щось електричне, якщо вже так подобається. – І тут же він знову став серйозним. – До того ж, так … тебе більше ніхто з дороги не зіштовхне! То як, будеш їздити..?

-Доведеться звикати … до символу перемоги… - зітхнула Ніка. Бо розуміла, чому Кеша пішов на таку хитрість, - звісно ж, знайшовши вихід, як і належить адвокату, та вирішила дати це зрозуміти. Але побачила, як він хитає головою, йдучи до дверей, щоб піднятися до офісу:

-Перемоги доведеться ще трохи почекати.