Читати книгу - "Марія Антуанетта"

Незмірна ганьба

Так, вона на останньому щаблі, кінець уже близько. Життя її змінилося так, як тільки може вигадати доля. Та, що народилась в імператорському замкові й мала сотні кімнат у своєму королівському палаці, жила тепер наполовину під землею у вузькій, заґратованій, вогкій і похмурій комірчині. Та, що любила розкіш і багатство й оточувала себе розмаїтими коштовними і мистецькими витребеньками, тепер не мала шафи, дзеркала й фотеля, обходячись найнеобхіднішим: столом, стільцем і залізним ліжком. Та, що мала до послуг ціле стовпище нікчемної челяді — головну постачальницю, старшу зодягальницю, фрейлін, двох камеристок на день, двох камеристок на ніч, читця, лікаря, хірурга, секретаря, дворецького, лакеїв, служників, перукарів, кухарів і пажів, тепер сама чесала свої сиві коси. Та, що потребувала на рік триста нових уборів, тепер сліпала, сама собі латаючи до рубця обшарпаний тюремний одяг. Колишня сила обернулась в утому, краса і привабливість — у зів’ялість літньої жінки. Та, що від обіду до пізньої ночі полюбляла товариство, нині сама чекає цілу безсонну ніч, поки засіріє за ґратами. Що далі відходить літо, що раніше западають сутінки, тим похмуріша її темна, як домовина, келія, — нові, суворіші порядки вже заборонили Марії Антуанетті палити вогонь; лише тьмяне каламутне світло олійного ліхтаря, сіючись крізь віконечко над дверима з коридора, спочутливо розганяє цілковиту пітьму. Відчувається, що вже осінь, з голих плит піднімається холод, крізь мури проникає густий туман з недалекої Сени, дерево вже мокре і слизьке, смердить цвіллю і гниллю й чимдалі дужче відгонить смертю. Білизна розлізається, розповзається одяг, кусливим ревматичним болем аж до кісток проймає зимна вогкість. Та, що колись була королевою Франції й щонайбільше тішилась життям, тепер промерзає аж до серця і гнеться від знемоги; довкіл кригою наростає тиша, пусткою обертається час. І в неї вже не було ніякого страху, коли прийшли й покликали на смерть, — у тій келії її поховали живцем.

У цю могилу з живою людиною, в цей склеп посередині Парижа не долинало жодного звуку страхітливої бурі, що тоді лютувала над світом. Тієї осені революція була в найбільшій небезпеці. Впали дві щонайміцніші фортеці — Майнц і Валансьєн, англійці захопили найважливіші військові гавані, повстало найбільше після Парижа місто Ліон, відпали колонії, в Конвенті панувала незгода, в Парижі — пригніченість і голод; Республіка стояла на п’ядь від загибелі. Та одне спромоглась урятувати: відчайдушну сміливість, самогубчу відвагу; Республіка могла подолати страх, лише сама його сіючи. «Ставмо на порядок денний терор» — ці страхітні слова грізно пролунали в залі Конвенту і — знехтувавши всім — погрозу миттю потвердили ділом. Жирондистів оголосили поза законом, герцога Орлеанського й безліч іншого люду віддали революційному трибуналові. Вже замахнулися сокирою, як підводиться Білло-Варенн і вимагає: «Конвент уже дав незабутній приклад, як суворо треба чинити зі зрадниками, що готували погибель своєї країни. Але він має прийняти ще одну важливу ухвалу. Жінка, яка ганьбить свою стать і все людство, нарешті повинна спокутувати всі свої злочини на ешафоті. Вже повсюди балакають, мовляв, її знову перевели до Тамплю, мовляв, її потайки судили й революційний трибунал обілив її, — немов й справді французький суд, французьке правосуддя виправдало б жінку, в котрої на совісті кров тисяч людей. Я вимагаю, щоб революційний трибунал ще на цьому тижні виніс їй вирок».

Хоча ця пропозиція вимагала не суду над Марією Антуанеттою, а прямо закликала до страти, її одностайно схвалили. Але дивно, громадський обвинувач Фуке-Тенвіль, що досі, мов машина, працював незворушно і спритно, без угаву опускаючи сокиру, ще й тепер підозріло вагається. Й на цьому тижні, і на другому, і на третьому він не висуває обвинувачення проти королеви; невідомо, чи хтось йому потай зв’язав руки, чи в цього чоловіка з камінним серцем, який, звичайно, спритно, мов фокусник, обертав папір у кров, а кров — у папір, і справді не було ніяких переконливих обвинувальних документів? Хай там як, але він зволікає й усе далі відсуває звинувачення. Він пише в Комітет Громадського Порятунку, щоб матеріал прислали звідти, — й дивно, Комітет і собі виказує таку ж очевидну повільність. Зрештою зібрали кілька незначних документів: протоколи допиту з приводу гвоздичної змови, список свідків, акти судової справи короля. Проте Фуке-Тенвіль до діла не брався. Чогось йому бракує — або потайного наказу нарешті розпочати процес, або ж якогось цілком неспростовного документу, промовистих фактів, які б надали його обвинувальній промові вогненного блиску правдивого республіканського обурення, якогось надміру дратливого й разючого переступу, котрий могла б скоїти королева чи жінка. Здавалося, що та категорична вимога підняти звинувачення не зоставила жодного сліду. Але в останню мить Ебер, найлютіший і найзапекліший ворог королеви, раптом утиснув Фуке-Тенвілю найстрашнішого й найганебнішого документа всієї Французької революції. Цей дужий удар вирішив усе: розпочинається процес.

Що ж сталося? 30 вересня Ебер несподівано отримав листа з Тамплю від дофінового вихователя шевця Симона. Перша частина написана невідомою рукою і цілком пристойним правописом: «Привіт! Друже, приходь якомога швидше, щось тобі розкажу й дуже буду радий тебе бачити; гляди, аби прийшов іще сьогодні, ти побачиш, який я щирий і хоробрий республіканець». Натомість решту листа власноруч дописав Симон, несвітськими помилками виказавши свій освітній рівень як «вихователя». «Je te coitte bien le bon jour moi e mon est pousse Jean Brasse tas cher est pousse et mas petiste bon amis la petist e fils cent ou blier ta cher soeur que jan Brasse. Je tan prie de nés pas manquer a mas demande pout te voir ce las presse pour mois. Simon, ton amis pour la vis»[164]. Ревний і завзятий Ебер одразу побіг до Симона. І навіть цьому безчельному писаці почуте здалося настільки нелюдським, що сам він не захотів до цього братись, а повідомив Комуну. Ціла комісія на чолі з мером рішуче прямує до Тамплю і складає там протоколи трьох допитів (вони збереглися й донині) — вирішальний обвинувальний матеріал проти королеви.

Тепер ми підходимо до того, в що неможливо повірити, чого душею не збагнути, — до того епізоду в біографії Марії Антуанетти, який лише наполовину можна пояснити нелюдською дратливістю доби й довгорічним і по­слідовним отруєнням громадської думки. Кілька тижнів тому, ще коли за ним доглядала мати, малий дофін, пустотливе й рано дозріле дитя, граючись із палкою, пошкодив собі яєчко, і запрошений хірург наклав