Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 , Yu Lee"

– Навіщо штовхати, я сам зробив крок, а попередньо Нілла мені все в подробицях пояснила. – Його відповідь загнала мене в ступор, бо мені довелося пережити страшніше падіння, без жодних пояснень.

– Ти не проти, якщо я вб'ю твого дідуся, ну чи хоча б покалічу? – тільки й запитала я, підступно поглядаючи у бік палацу, на що Нік у відповідь ошелешено дивився на мене. І не дивно, у мене, напевно, така ж реакція була б, скажи мені таке. Тому довелося йому пояснити, як пройшло моє випробування.

– Що ж, я тобі допоможу з цим, – сказав Нік після того, як почув мою розповідь. – Це божевілля, як можна було додуматись штовхнути дівчину з урвища, при цьому ні словом не обмовившись. Ти ж могла загинути! Як він посмів так вчинити з моєю на...Кхм…, – затнувся Нік, мабуть усвідомив, що зайвого сказав на емоціях.

– Твоєю, ким? – спробувала я з'ясувати, що він мав на увазі.

– Подругою! – сказав він, але я то зрозуміла, що він не подругою мене хотів назвати.

– Ааа ..., – вирішила я все ж таки підіграти йому.

– Ти знаєш, – почав Нік. – Я дуже хочу їсти. – зізнався він і в цей момент мій шлунок забурчав наче у відповідь на його слова.

– Здається, я також! – усміхнулася я.

– Цікаво, як у цьому величезному палаці знайти місце, де ми зможемо нормально поїсти, при цьому, не померши від голоду шукаючи його?

– Це нам якраз і належить з'ясувати, тому що твоя бабуся зовсім недоречно вирішила піти, – нагадала я, і ми з Ніком попрямували в глиб палацу на пошуки кухні. Усередині ми зустрічали безліч незвичайних людей, які нам привітно посміхалися, а деякі дивилися з подивом на незнайомців, але чомусь ми спочатку не додумалися у них запитати, де тут можна поїсти, а просто з цікавістю розглядали їх у відповідь. Але потім ми все ж таки запитали в одного хлопця, як нам знайти їжу, і, на жаль, це нам мало допомогло. Тому що цей молодий дракон, назву його так, бо я розумію тут дуже складно визначити вік, а виглядав він молодо. Так ось, він заговорив з нами зовсім незрозумілою нам мовою. І якщо я не поліглот, адже знаю тільки мову нашого королівства, то на відміну від мене Нік, за його ж розповідями мандрував і за межі Ількора. І ось навіть він не зміг визначити, що нам все ж таки сказали. Тому ми вирішили покластися на інтуїцію. Я все-таки сподівалася, що хоча всі тут і дракони, але харчуються вони цивілізовано, а не полюють на худобу і поїдають її сирою. Зрештою, нам вже приносили звичайні сендвічі, та й, перебуваючи більшу частину часу в людській подобі, думаю, вони й харчуватись повинні як ми.

Через втому я трохи відстала від Ніка, і це дозволило мені помітити, що коли перехожі вітаються з ним, вони шанобливо кланяються. Мабуть всі вже знають, що він онук тутешніх правителів і всі ставляться до нього з повагою, шкода тільки не говорять мовою королівства, а то від їхньої поваги мало користі. А ось зі мною місцеві взагалі майже перестали вітатись. Навіть прикро якось, мабуть, не несу в собі жодної цінності, окрім того, що притягла сюди онука Нілли та Орна, і йду при цьому як охоронець позаду нього.

Проходячи повз чергове розгалуження коридорів, мені чомусь саме тут захотілося звернути у правий. Нік вирішив не сперечатися і пішов за мною, і на превелике наше здивування, ми прийшли саме туди, куди було потрібно – в обідню залу. Це була кімната з високими стелями та величезними вікнами з яких виднівся той самий гірський краєвид. Завдяки їм вона була світлою, але водночас і похмурою, через те, що абсолютно все тут було зроблено з каменю схожого на мармур. Масивні оксамитові штори, прикрашені хитромудрим візерунком, спадали до самої підлоги, яка була встелена килимами. У залі було багато довгих столів і до кожного були приставлені стільці з м'якими сидіннями. Стеля відрізнялася від усього навкруги, бо була пофарбована у темний колір, на якому було емітовано зоряне небо. Багато кришталевих люстр доповнювали картину і зроблені вони були у вигляді місяців з часом, що змінювали свої фази. Найбільша і центральна люстра, звичайно ж, уособлює їхнє єднання. Обідній зал не пустував, він був не до кінця, але все ж таки заповнений тими, хто тут їв або просто спілкувався, тому всередині стояв якийсь гул, який ненадовго стих, коли ми сюди увійшли. Але потім він відразу ж поновився, супроводжуючись цікавими поглядами.

– «Ніколи ще в житті я не бачила такого обіднього залу», – подумала я. Адже навіть в Альянсі він не такий шикарний. Там він затишний, бо в його оформленні домінує дерево, а не камінь. Дубові стіни, на яких висять красиві картини у великих рамах, різьблені статуї з червоного дерева та вітраж замість вікон. Це та обідня зала, до якої я звикла в альянсі.

Ми знайшли вільний стіл, і поки ми розглядали оздоблення зали, до нас підійшла мила пухка жінка, і, переконавшись, що ми прийшли поїсти, вона сказала, що принесе нам те, що сьогодні в меню. Напрочуд вона говорила мовою королівства на відміну від тих, хто нас оточував. Ще мою увагу привернуло те, що вона якось відрізнялася від усіх присутніх.

– Цікаво, що ж вона принесе, – з цікавістю я чекала на свій майбутній обід.

– Сказати по правді, мені все одно, аби їстівне було, – зізнався Нік.

– Ну як так можна, хіба тобі зовсім не цікаво? – поцікавилася я.

– Не сильно, але це не має великого значення. Я не вибагливий у виборі страв, головне щоб там отрути не було.

– А якщо це буде сире м'ясо? – не заспокоювалась я.