Читати книгу - "Пан Ніхто"

Через дві хвилини помітив сивого — він поозирався на розі, а тоді поспішив до Рокін.

Якщо сивий не прихильник довгої біганини, він зробить побіжну перевірку на бульварі, а потім подасться до єдиного місця, де може майже напевно здибати мене, — до мого житла. Тому я вирішую випередити його й позбавити задоволення діждатися мене при вході.

Повертаюся додому, без особливого жалю пожертвувавши вечерею, тихо, щоб не турбувати Едіт, піднімаюсь у свою квартиру і так само безшумно замикаюся, педантично накинувши защіпку зсередини. Крізь вікна ллється світло од вуличних ліхтарів, і це дозволяє мені перевдягтися, не марнуючи електрики, й зайняти найзручнішу для роздумів позу — суворо горизонтальну.

Світні стрілки годинника показували без чогось там дванадцять, коли на сходах зашаруділи обережні кроки. Але це не кульгаві кроки з мого марення. Трохи згодом у двері постукали, і я почув голос Едіт:

— Морісе!

«Навіщо я тобі знадобився?» — спитав я подумки. Дужчий стукіт і голосніший оклик:

— Морісе!

«Та чую», — відповів я так само подумки.

— Морісе, любий, відчини на хвильку!

«Пізніше», — кажу кодом телепатії.

Але жінка, певно, не тямиться на телепатії:

— Морісе, мені недобре, відчини!

Й оскільки я не відчиняю і не виявляю ознак життя, жінка вдається до самообслуги й натискує клямку. На жаль, усупереч моїм звичкам, цього разу двері замкнені.

Мало не в цю хвилину усвідомлюю, що Едіт не сама. В коридорі почулося шепотіння, з якого я не міг уловити жодного слова, зате почув красномовний скрегіт одмички в замку. Чоловік, мабуть, тямущий, бо відмичка впевнено клацнула і повернулася. Знову натискують клямку. І знову розчарування. Цього разу шепіт виразніший:

— Накинув защіпку зсередини.

Пауза. Обережні, дуже обережні кроки. І тиша.

Про всяк випадок наступного ранку я встав на годину раніше, ніж звичайно, і вийшов на годину раніше. Коли після тривалої прогулянки прийшов у «Зодіак», Едіт була вже на своєму посту за маленьким столиком і зосереджено клацала на машинці. Жодного слова про нічне нездужання, взагалі ані слова, крім сухого привітання та службових реплік.

В обід до мого кабінету зазирнув Райман і запропонував довідатися, що поробляє наш спільний друг «пан Мартіні». Виявилося, як і слід було чекати, що «пан Мартіні» мається добре, але ні веснянкуватий, ні я не були схильні до надуживання. Райман просто хотів сповістити, що виникла несподівана потреба мені їхати, хоча й не до Польщі, а до Східної Німеччини.

— Це не має значення, — зауважив маг реклами. — Ти матимеш те ж саме завдання, на тих самих умовах. Якщо тільки не роздумав.

— Чого б це я мав роздумати?

— Чудово. Ще сьогодні до тебе зайдуть — віддаси паспорт на візу.

Ми допили свої келихи й розійшлися з побажанням смачного обіду, однак у наших взаєминах уловлювалася якась незручність, щось таке, що виходило за межі дотеперішньої нашої дружньої нещирості, щось таке, чого не можна визначити, але воно все ж відчувається досить ясно.

Близько третьої години одна з секретарок Уорнера прийшла по мій паспорт.

— Я віддам його завтра. Сьогодні мушу взяти гроші в банку. Чиновницю, певно, не проінструктували на випадок такої відповіді, тому вона тільки кивнула і вийшла.

«Саме так: заходь завтра, — пробурчав я їй услід. — Хоча й не гарантую, що завтра знайдеш мене тут».

Цієї ночі я навідаюся до поштової скриньки Бауера, і це останній борг, який і досі затримує мене в місті. Завтра мене тут не буде. Але щоб мене не було тут, паспорт мусить лежати в моїй кишені. Райман або має себе за дуже хитрого, або ж вирішив, що настав час, коли можна діяти і без надмірних хитрощів.

Незадовго до кінця робочого дня до мого кабінету завітала друга відвідувачка, оте миле створіння — Дора Босх.

— Містер Еванс просить, якщо маєте час, завітати до нього.

Прохання містера Еванса — тільки галантна форма наказу, тому я негайно подався до його кабінету. Застав голову разом з Райманом і Уорнером біля низенького столика, щедро заставленого пляшками віскі й склянками. Склянок було значно більше, ніж присутніх, із чого я мав зробити висновок, що потрапив на фінал якогось ділового прийому.

— А, ось і наш Роллан! — приязно вигукнув голова. — Беріть посудину, любий, і сідайте ненадовго.

Я виконав розпорядження і відсвіжив вуста життєдайним напоєм.

— Кажу ненадовго, бо маю один проект… — провадив далі Еванс.

— Наш шеф щойно поділився своїм поганим передчуттям, — уточнив з відносно природним сміхом Райман.

— Саме так… — кивнув голова. — Що ви скажете про скромну прогулянку на лоні природи?

— Тільки те, що зворушений увагою… і що боюся, чи не буду зайвий.

— Зайвий? — звів брови Еванс. — Як це зайвий? — І несподівано вибухнув сміхом: — Ви чули, що він сказав?.. «Чи не буду зайвий»… Ха-ха, ви навіть не розумієте, що найнеобхідніший у цілому екіпажі… гвіздок програми… ха-ха… душа товариства…

Уорнер і Райман насилу зобразили на своїх фізіономіях якісь криві посмішки, мабуть, певні, що натяки шефа трохи передчасні. Ця думка, очевидно, спала й Евансу, бо він знов став серйозний і приязний і, випроставши свою довготелесу постать, гукнув:

— Рушаймо, панове! Робочий час скінчився!

Внизу біля машин зчинилася маленька суперечка на грунті ґречності. Еванс наполягав, щоб я сів у його «ролс-ройс», а я хотів їхати своєю машиною, бо на зворотному шляху мав ще й інші справи.

— О, вам нема чого турбуватися про повернення. Відтепер і надалі всі клопоти про вас ми повністю беремо на себе, — заперечив Еванс, підтримуваний обома помічниками.

Кінець кінцем вони все-таки поступилися, і я поїхав сам, слідом за лискучим чорним купе[8]. Дивна справа, всі навколо бояться, щоб я не втік, — і Ван-Альтен, й Едіт, і сивий, і ці троє, й ніхто не хоче повірити, що я не думаю тікати й що, коли б хотів утекти, не став би гаятись, поки мене вивезуть на природу під конвоєм.

Кажу «під конвоєм», бо в дзеркальці зовсім ясно розрізняю позаду і третю машину. Навіть бачу обличчя чоловіка за кермом, бліде видовжене обличчя, напівзакрите великими темними окулярами.

Через півгодини «ролс-ройс» притишив хід і зупинився біля великих залізних воріт лісової вілли. Ворота врочисто відчинилися, щоб пропустити три машини, а потім знову зачинились, і ми опинилися в поетичному оточенні вогкого парку та ранніх осінніх сутінків.

Усередині було трохи привітніше завдяки яскравому світлу великої люстри і строкатій пляшковій декорації на круглому столику, але все-таки настроєві товариства чогось бракувало.