Читати книгу - "Пан Ніхто"

Не виключено. І навіть дуже імовірно. Але цей риск уже заздалегідь розрахований в усіх його варіантах і прийнятий, як елемент гри, як ухвалено й рішення — вдарити першим. Це правило — бити першим, коли бій так чи так стає неминучий, — дуже корисне правило, і я засвоїв його ще замолоду разом з усіма його гарними і поганими сторонами.

Бити першим — це добре, але тільки коли маєш перед собою боягуза або коли твій удар такий, що не потребує повторного. Інакше ти розкриваєшся, і нічого більше. Інакше мусиш шукати вихід не в ударі, а в тому, як би його уникнути.

І все-таки, коли іншого виходу бракує, а бій неминучий, найкраще бити першому. Що я й робив.

________

Якраз тієї миті, коли я глянув на годинник, задзвонив телефон. Підняв трубку і почув довгосподіване дурне речення: «Вибачте, помилка!»

Виходжу в коридор і нечутно рушаю до кабінету Еванса. Сходи розміщені точно посеред коридора. Якщо мене перестрінуть перш ніж я дійду до них, наслідком буде згаяний час. А по той бік сходів пересування коридором пов'язане з більшою небезпекою, бо я не зможу дати ніякого переконливого пояснення щодо присутності в цій частині будинку, та ще й у такий час. Але зараз нема коли думати про небезпеку. Період обдумувань закінчився.

Коридор видався нескінченно довгим і двері обабіч — численнішими, ніж будь-коли досі, але я йшов неквапно, силкуючись не дуже рипіти лінолеумом. Перетнувши порожню чекальню, де стояв стіл Дори Босх, я зайшов до кабінету голови і тихо зачинив за собою двері. Дверцята ліворуч трохи прочинені, але цього досить, щоб помітити сходи, які ведуть нагору. Я піднявся ними й опинився на четвертому поверсі.

Хоч це була кімната моїх мрій, секретний архів мав простий вигляд. Дві металеві темно-зелені шафи на папери, великий сейф такого ж кольору, затулені віконницями вікна, маленькі двері до туалету й старий письмовий стіл, за яким у напруженій позі сидить Ван-Альтен.

— Сейф одімкнений, — тихо сказав голландець. — Тільки не гайте часу.

— А шафи? — запитав я, відчинивши масивні двері сейфа.

— Й вони відімкнені, але в них тільки торговельні документи. Покваптеся, прошу вас!

Якщо Ван-Альтен тільки» вдає знервованість, тоді він великий актор. Але його хвилювання, навіть коли й щире, ще не може заспокоїти мене, бо причин для страху скільки завгодно. Так чи інак, доля цієї людини повністю в її власних руках, чим, наприклад, я похвалитись аж ніяк не можу.

Досьє, що цікавили мене, справді були в сейфі. Це не стоси тек, але, зважаючи на те, що відомості записано дуже дрібним шрифтом на зовсім тонкому папері, їх за обсягом таки чимало. Я переніс теки на стіл і вийняв з кишені мініатюрний фотоапарат.

— Допоможіть мені, щоб швидше закінчити, — прошепотів я Ван-Альтенові.

Голландець покірно став гортати досьє аркуш за аркушем, поки я, зіпершись ліктями на стіл, працював фотоапаратом.

— Невже ви хочете все зняти? — запитав чоловік, ледве стримуючи своє нетерпіння.

— Роблю це тільки заради вас, — пробурчав я. — Щоб не довелося вдруге вас турбувати.

Робота нібито нічого не варта, але все-таки забрала в нас понад годину. Чим ближче до кінця, тим Неспокійнішим ставав голландець і тим частіше я мусив на нього гримати:

— Краще тримайте теку!

— Не гортайте по два аркуші зразу!

— Кінець! — нарешті проказав я, ховаючи апарат з останньою плівкою.

— А гроші? — запитав голландець.

— Чек можете одержати зараз. Гадаю, ви вже перевірили мій рахунок у банку.

— Мене не цікавить ваш рахунок. Я вже казав, що мені не потрібні чеки!

— Тоді завтра ввечері принесу вам решту вісім пачок.

— До завтрашнього ранку ви вже змиєтесь, — огризнувся архіваріус.

— Я вважав вас розумною людиною, Ван-Альтен, а ви в останній момент розчаровуєте мене. Невже ви не розумієте, що коли б я втік, то наполовину провалив би своє завдання, бо це відразу викликало б підозріння й контрзаходи. Мені довелося б тікати тільки в тому разі, коли б ви мене зрадили, а ви не збираєтесь мене зраджувати. Чи не так?

— Звісно, ні! — відразу одказав голландець. — І все-таки ви можете втекти.

— Кажу вам, що завтра ввечері я доставлю вам гроші додому. Що ще?

— Я не хочу, щоб ви їх приносили додому. Покладіть їх у чемоданчик і лишіть на вокзалі: шафа 295. Ось вам ключ.

— Ще краще, — кивнув я і взяв ключ.

— Тепер ідіть у чекальню на другому поверсі. Тільки-но почуєте, що черговий піднімається нагору, негайно зникайте.

— Сигналізація при виході?

— Все зроблено, йдіть! Чи ви хочете, щоб мені нерви луснули?

Мій відступ пройшов без ускладнень. За п'ять хвилин я вже простував під дощем понад сонними водами каналу. Сутеніло, але було ще досить видно, і я, завертаючи за ріг, помітив якогось чоловіка метрів за сто позад себе. Випадкові перехожі, навіть на такій безлюдній вулиці, річ загалом звичайна. Однак невеличка перевірка ніколи не завадить. Я попрямував до гамірливої Калверстрат. Коли чоловік цікавиться мною, він мусить наздогнати мене біля повороту на Калверстрат, щоб не загубити в натовпі.

Так і сталося. Мигцем глянув і переконався, що мій нелегальний супутник не належить до людей Еванса. Це був сивий приятель Едіт.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Твердячи, що в мене нема ніякого наміру тікати, я кажу самісіньку правду. Хоча і в мені, як і в більшості людей, таїться істота, готова негайно ж зникнути. «Завдання виконано, мікрофільми в тебе в кишені, більше нічого не взнаєш, навіть коли стовбичитимеш тут цілий вік. Чого ти ще ждеш? Щоб тебе випотрошили?» — такі-от, коротко, міркування згадуваної істота Дуже логічні на перший погляд, що не заважає мені лишити їх без уваги, бо це логіка страху.

Ван-Альтен, однак, не вірить мені. І чоловік, який зараз плентається за мною, також мені не вірить. Він уявляє, певно, що я намірився вдатись бозна до чого, і хоче за всяку ціну бути в курсі моїх учинків і, мабуть, цілком переконаний, що я не підозрюю його присутності.

Продираючись крізь натовп на Калверстрат і роздивляючись на освітлені вітрини, я справді обміркував одне починання, точніше, два, й не міг вирішити: зайти перекусити в снек-бар у кінці вулиці чи пограти в піжмурки зі своїм переслідувачем. Я зненацька звернув у