Читати книгу - "Кров Дракона. Хто із нас жертва?"

Хрог за весь час жодного разу не поскаржився на втому чи голод, це дивувало Фалміна, який і сам почав відчувати сонливість. Нарешті, після цього марш-кидка, вони спинилися неподалік від Орлиного хребта, що став видимий крізь сніжну завісу. Хрог сказав, аби чаклун спинився і спішився — далі потрібно йти пішими.

— Ну ось і прийшли, — сказав, розтираючи сідниці юнак, скривившись від болю. — Прямо перед тобою Орлиний хребет і гора Алебер. Тобі туди.

— Отже, далі на коні не можна? — Фалмін, прикривши рукою очі від снігу, вдивився вперед. — Дійсно, там чималі замети.

— А я про що, — буркнув хлопчина, гладячи Гора по мокрій гриві. — Твій кінь втомився, воїне.

— Не тільки він.

Фалмін ще деякий час стояв мовчки, дивився кудись вперед. Хрог не міг простежити, куди дивиться чаклун, тому просто чекав. Стало холодати й малий, взявши із в'юка хутряну накидку, вкрився. Запропонував зробити те ж саме Фалміну, але відповіді не почув. Чоловік про щось дуже ретельно думав.

— Гаразд, немає чого гаяти часу, — сказав він нарешті, коли Хрог уже майже задуб від холоду. — Зніми ось ту скриню і обережно поклади на землю.

— Ого, важка! А що в ній?

— Необхідні мені інгрідієнти.

— Ааа! — малий вдарив себе по лобі, збагнувши, про що говорить чоловік. — Отже, це ті самі бомби, які ти кидав у дракона!

— Хм, вгадав, — сказав спокійно Фалмін, відмикаючи скриню. — Десь почув?

— Ні, подивився якось вночі, коли ти спав.

— Обманюєш, малий, такого бути не може, — заперечив чаклун, дістаючи із скрині кругленьку бомбочку. — Гор дав би знати, якби почув когось чужого.

— А я і не чужий, тому твій кінь мовчав, — Хрог погладив коня по носі, на що той задоволено заіржав.

— Ах ти ж зрадник! — Фалмін награно нахмурився. — Я тобі цього не пробачу, паскудник! — крикнув до коня, який на це пфиркнув, наче цим самим послав господаря подалі.

— Пробач, я не хотів… — почав Хрог, але замовк, побачивши, як усміхається чаклун.

— Не варто, малий. Зате тепер ти знаєш, чому мене називають Благандійським Чаклуном.

— А хіба не через те, що ти можеш дракона вбити?

– І через те теж. Але завдяки цим ось бомбам, я, скажімо, зрівнюю шанси. Більшість людей думає, що я п'ю якісь зілля, чи промовляю закляття. Проте я не зважаю, знаю про любов людей до різних вигадок. Тим паче, такі розмови мені на руку. Менше дістають.

— Ого! — Хрог широко від здивування розплющив очі. — Отже, ось твій секрет!

— Називай це як хочеш, але краще, якщо про це ніхто не дізнається. Гаразд?

— Даю слово! Ооо! А це що? Арбалет? А це капсула для отрути?

— Так.

— Дай погляну!

— Е ні, малий, немає коли. Іншим разом.

— Яким іншим, я ж іду з тобою!

— Не цього разу, — Фалмін присів на коліно поруч із юнаком, поклав йому руку на плече. — Ти дуже допоміг мені, Хрогу, але далі я повинен йти сам. Однак у тебе також буде відповідальна місія.

— Яка? — запитав засмучено хлопець, стерши сльозу з ока.

— Будеш дивитися за Гором, поки я не повернуся. Забирай його до поселення та доглядай, наче свого брата. Зрозумів?

Хрог кивнув, а за мить обійняв чоловіка, із яким повинен був розпрощатися. Фалмін не пручався, зніяковів трішки від того, але також обійняв малого, якому був вдячний.

— Це тобі на його утримання, — чорноволосий віддав малому невеличкий мішечок із золотом, який беріг на такі випадки. — Використай із розумом.

Підвівшись, чаклун підійшов до Гора, який запитливо дивився на нього.

— До зустрічі, брате, — сказав Фалмін, у якого стиснулося в горлі. — Я повернувся зовсім скоро, а поки що наш малий друг буде доглядати за тобою. Добре?

Кінь фиркнув, пнув його носом у груди. Чаклун погладив його по гриві, на що Гор задоволено заводив вухами. Фалмін, відійшовши вбік, деякий час стояв в стороні й не рухався, дивився вгору. Хрог із подивом спостерігав за тим, але мовчав, оскільки розумів, що так було потрібно.

За мить чаклун повернувся, мовчки закинув скриню назад на спину коневі. Хлопець побачив, як в очах чоловіка сяє неймовірної сили ненависть та злість. Фалмін, побачивши на собі погляд юнака, відвернувся, взяв арбалета й поцепив собі на спину. Закінчивши приготування, він мовчки кивнув Хрогові, поплескав Гора по шиї і, не озираючись, попрямував засніженою дорогою до Орлиного хребта.

Хрог ще довго стояв на місці, тримаючи Гора за вудило, а коли силует чоловіка остаточно накрила сніжна завіса, запригнув на коня і поїхав додому.

Заметіль значно посилилась. Сніг боляче бив в обличчя, закриваючи весь огляд. Фалмін важко переступав крізь замети ногами, просувався вперед. Бачив лише в радіусі декількох метрів, тому готувався до будь-чого.

Через хвилин п’ятнадцять такого марудного та важкого просування, нарешті вибрався із суцільних заметів і вискочив на вже очищену частину дороги. Побачив крутий схил, яким