Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

Лунре втупився у пакунки. Покліпав на них. Торкнувся їх. Якусь хвилину здавалося, що він не розуміє, щó вони означають. Понад те, здавалося, що він взагалі не знає, щó це таке — листи, щó собою являє письмо; що він забув, як це воно — читати. Та раптом йому сперло дихання, обличчя зблідло аж до самих губ. Він обхопив пакунки слабкими пальцями. Я спостерігав, і серце мені гупало в грудях; розлігся його стогін, низький і страшний звук, моторошний і скрипучий, звук, від якого кров холоне в жилах.

Він стогнав і стогнав. Вхопився за груди, так наче я вдарив його ножем, скрутився, лігши головою на мату обіч тих фатальних листів. Його зойки осквернили домашню невинність малої хатини, зневажили зелений спокій пагорба. Вони були потворні, звірячі, огидні; страждання, що крилося в них, нищило всю доброзичливість, всю пристойність. Його волосся розметалося по листах, руками прикрив обличчя. Коли я підсунувся до нього й обхопив за плечі, він почав шарпатися.

— Ні! Ти вже досить зробив! — гукав він, вириваючись мені з рук.

— Шшш. — Шшш, — заспокоював я. І не відпускав його, аж поки не минула перша мука. Потім обережно опустив його на земляну підлогу. Жінка, Ніагет, не з'явилася; я уявляв, як вона ходить взад-вперед по скромній кухні, гинучи зі страху.

— Шшш, — повторював я. Він лежав на підлозі, все ще тремтячи, і я поклав руку йому між лопатки у вияві тихої влади. Я звелів йому знести біль, застосувавши мудрість, народжену пустелею, зимою, вечорами у спілкуванні з мертвою. Але сльози котилися мені по щоках, і серце розривалося. Мені здавалося, що я став слугою смерті, що всюди, куди б я не йшов, спустошення йде за мною назирці. Я згадав мужній відчай Тіалон, згадав тіла, що горіли на Нічному Ярмарку, згадав, як Олондрія опинилася під загрозою війни. Це ж я простяг цю лінію руйнування через північ, а тепер приніс її з собою додому, на Тіом, до будинку Лунре. Це прокляття, подумав я собі. Прокляття. І тоді мені здалося, що чую голос ангела. Припини, Джевіку. Вже все. Скінчилося.

— Я ніколи не зможу говорити про це, — прошепотів Лунре.

— Розумію. — Блискучі сітки на вікнах загойдалися; я закліпав, щоб прояснити зір. — Вам і не треба про це говорити. Але листи ви прочитаєте.

— Я не можу. Не можу повернутися.

— Знаю. Але ви їх прочитаєте.

Він сів, поволеньки, як старигань, і підтягнув коліна під бороду. На обличчі проступив забобонний страх. Розширеними очима дивився на листи, що лежали перед ним на землі.

— Я ніколи й помислити не міг, що зі мною щось таке трапиться. Наче дивишся на мотузку з петлею…

— Ні, — заперечив я. — Це двері.

— Двері, — повторив він. Нові сльози скотилися з вій і поповзли по щоках, але він, мабуть, навіть не відчув, що плаче. Куди він дивився зараз своїми зазвичай ясними очима, які тепер, у темряві, позбулися кольору, зате набули твердого, відстороненого полиску? Дивився у свій старий світ. Туди, де в дні тріумфу і впевненості він походжав у темному хітоні блискучими залами, несучи скриньку для письма, а дощ усе падав поміж деревами садів, влаштованих на даху, і розчиняв світло ламп. Дивився туди, де прогулювався поряд з ангелом. А тепер він подивився на мене. — Чаві! — промовив він. Одне слово, напівшепіт, напівкрик. Слово те містило в собі зачудування і болісне благання. Взяв мою руку, схилився над нею, притис її до свого чола. — Чаві. Чаві.

Я уявляю собі його відбуття з палацу. Він перебуває у якійсь кімнаті, одній з тих маленьких чистих кімнаток Вежі Мирри, на підлозі лежить постіль, кілька грубих, напівоплилих свічок, у розчинені вікна видно оповиті сном поля. Вже озиваються перші птахи, в полях голубіє туман, а в нього все ще горить свічка, прилаштована на стільці, і при її світлі він ретельно перебирає книжки одна за одною, після чого пакує їх у високі потерті шкіряні міхи. Він ще не розжився легендарною моряцькою скринею; придбає її щойно в Бейні, а можливо на Бакалійному Торговищі. Світло свічки пестить його срібне волосся, потім зіслизає донизу і губиться у складках об'ємного темного хітону.

Це той самий хітон, що просяк дощем під деревами, коли донька жерця спостерігала за ним з високого вікна; тепер він заводить руки за спину, хапає тканину обома руками і плавно стягає хітон через голову. Хітон лежить на постелі, зім'ятий, як скинута шкіра. Він пахне землею, диким корінням, використаним як барвник, зимовим дощем, що падав, коли Лунре ткав його, пахне ґнотами ламп, запилюженими запиналами у храмі Каменю. Він стоїть голий, ребра освітлює мерехтлива свічка. Дивиться на поля, де поглиблюються тіні. Потім нахиляється, щоб розв'язати вузол м'якого полотняного клунка, що пилюжився в кутку цілих дев'ять років.

Вузол не хоче розв'язуватися. Лунре шарпає його крижаними пальцями. Наостанок рве шворку зубами. У роті залишається присмак попелу; врешті, добувається всередину клунка і витягає звідти одяг: білу сорочку, завужені донизу штани. Він все такий же худий, як і багато років тому, тож одяг досить добре йому підходить, але сам він не підходить тому одягу: його тілу незручно. З дна клунка він дістає прикраси, незграбними рухами нанизує собі на пальці перстені й закладає у вуха кульчики з блакитними каменями в прожилках.

Поки він дістанеться до південного причалу, пагорби заллє світлом, а відвиклі од прикрас мочки вух болітимуть. Але тепер, коли він обережно торкається кульчиків, то відчуває вже не біль, а лише важкість — через неживу вагу, притаманну будь-якому каменю. Незабаром він взагалі не помічатиме їх, як тоді, коли стоятиме в нашому патіо, і острівне сонце наповнить ті прикраси текучим сяйвом, а хлопчик, який розмовляє з птахами, раптом нагадає йому про їхню присутність, бо покаже на них пальцем і вигукне: «качімта», що означає «блакитний».