Читати книгу - "Нездоланний"

Ричер запитав:

– Ви можете це зробити? Якщо захочете?

Хлопець відповів:

– Я робив це ще відтоді, коли тільки з’явився «андернет»[23]. І невидима Мережа. Стало складніше, проте і я став кращим.

– Наш пункт призначення може бути непросто зламати.

– Ламати завжди легко. Знайти непросто.

– То що змусило вас виділити нам годину свого часу? Крім можливості заробити?

– А у вас є інший мотив, крім можливості заробити? Чи в когось іншого? Власне, я нічого за це не зароблю.

– Тоді чому ви це робите?

– Тому що якийсь хлопець вирішив, що він страшенно розумний.

– Але ви розумніші за нього? І мусите це довести?

– Я не мушу цього доводити. Я хочу це доводити. Час від часу. Лише з поваги до людей, які справді є дуже розумними. Стандарти мусять щось означати.

– Ви намагаєтеся привести мене до такого ж висновку. Боротьба двох его. Я проти них у ролі програміста. Гарна спроба. Ви ж мене добре знаєте попри те, що ми щойно зустрілися. Але я пішов далі. Я тепер щасливий. Я кращий за них. Я це знаю і я в цьому певен. І я більше не бачу потреби виставляти це напоказ. Навіть час від часу. Навіть із поваги. Не те щоб я не поважав ваші почуття. Колишній я з вами би погодився.

– А з чим би погодилися ви теперішній?

– Розкажіть мені про вашого зниклого. Він чимось може мене зацікавити?

– Це чоловік тридцяти п’яти років, який страждає на те, що лікарі називають ангедонією, а його тітка визначає як те, що поділка на його шкалі щастя застрягла на нулі. В усьому іншому він адекватна розумна людина. Більшість часу його організм прекрасно функціонує.

– Він мешкав сам?

Ричер кивнув.

– У притулку.

– Зник?

– Так?

– І перед зникненням у нього раптово з’явився новий друг?

– Так.

Хлопець сказав:

– Тридцять дві секунди.

– Для чого?

– Я знайду його у «Глибинній Мережі» в межах тридцяти двох секунд. Я знаю, де шукати.

– Коли ви зможете це зробити?

– Розкажіть мені про його тітку.

– Вона заміжня. За лікарем. У неї прекрасна донька. Проте вона все одно любить і свого племінника. І, здається, розуміє його.

– Мені подобається її ідея зі шкалою вимірювання щастя.

– Ми зійшлися на тому, що позначки на моїй шкалі коливаються від чотирьох до дев’яти.

– Я пішов значно далі. Моя тримається на десятці. Весь час.

– Це моллі[24] за вас говорить.

– Що?

– Я читав про це недавно в газеті.

– Я не вживаю моллі уже два роки.

– Тоді щось інше?

– Усе інше. Зараз часто переживаю стрес.

– Просто пам’ятайте, що поспіх убиває. Так нам колись казали.

– Я не буду нічого розголошувати. Розумієте, що це означає?

Ричер кивнув:

– Ніякого суду не буде.

– Це ви зробили з Мерченко?

– Ні в чому не зізнавайтеся, навіть на смертному ложі. Вам несподівано може й покращати.

– Лише одна ніч, – сказав хлопець. – Я не збираюся повертатися, щоб перевірити, як усе склалося. Мені потрібен власний простір.

– Коли ви можете це зробити?

– Зараз, якщо ви не проти.

– Де?

– У мене вдома. Вас усіх запрошено.

У хлопця з Пало-Альто на телефоні була програма, за якою можна