Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

І от уже почали спускатися сутінки. Вони тут зовсім не такі, як на Землі. Світлі сірі хмари поза міжгір’ям починають укриватися фіолетуватою димкою — і чомусь усі червоні дерева, оранжева папороть, жовті скелі вимальовуються тоді різкіше, яскравіше, ніж удень. Наче їх хтось навмисно підфарбував. Так триває біля півгодини, в повітрі пропливають світлі й темні тіні, ніби від хмар, що швидко линуть у небі. А видно все так само прекрасно. Втім, тіней стає дедалі більше й більше, вони пробігають частіше. І коли вони біжать уже зовсім одна за одною, — небо раптом одразу темнішає, і все навколо поринає в дивні фіолетові присмерки. Це також іще не ніч, але щойно створилися ті присмерки, — уже нічого не побачиш і в десяти кроках, усі контури стають розпливчастими, туманними й неясними.

Так от, вже зовсім починали спускатися присмерки. Я розуміла: ще півгодини — і Ван Луну буде дуже важко знайти наш корабель навіть за допомогою безнастанних радіосигналів. І я вже хотіла попросити Вадима Сергійовича включити зовнішній прожектор, щоб товариш Ван бачив здаля корабель, коли все навколо зануриться в фіолетовий туман, але не встигла.

Мені здалося, що на далекому схилі міжгір’я, на горі, біля того місця, де на скелі майорів наш червоний прапор, я побачила постать, яка рухалася. Я затиснула рот рукою, щоб не закричати, я боялася, що це мені тільки здалося, що я даремно примушу Миколу Петровича хвилюватися ще більше. Проте ні, це був Ван Лун! Тоді я закричала що було сили:

— Ван іде! Ван іде! Я бачу його! Миколо Петровичу, Вадиме Сергійовичу, Ван іде, дивіться!

Вже не пам’ятаю, що саме я кричала ще. Микола Петрович дивився в ілюмінатор тільки хвилинку. І одразу ж таки він скомандував:

— Вадиме, скафандри! Йому погано, він, мабуть, задихається.

І знову я спочатку не зрозуміла, що саме хоче робити Микола Петрович, а потім було вже пізно. Він і Вадим Сергійович швидко одягли скафандри і пішли назустріч Ван Луну. Якби я зрозуміла одразу, тоді замість Миколи Петровича пішла б я: звичайно, неправильно, що вони залишили мене в каюті! Проте я не встигла нічого сказати… це було дуже досадно!

Товариш Ван був іще далеко, але я чітко бачила його силует на фіолетовому тлі хмар. Він живий, він повертається, наш відважний, надзвичайний Ван Лун! Та хіба ж я бодай на хвилинку могла сумніватися в тому, що він повернеться? І сльози чомусь котилися в мене по щоках, хоч я тоді зовсім не відчувала їх, а тільки згодом помітила, що обличчя в мене мокре… Як дивно: людина радіє, вона стрибає і сміється, а з очей котяться сльози, цього ніяк не можна зрозуміти!

Силует Ван Луна все наближався, він уже спускався схилом. Проте чому він хитається, спотикається, хапається руками за дерева? Так утомився?.. Звичайно, втомився; але головне — йому вже бракує кисню, він задихається. Ой, він майже впав! Утримався на ногах, зробив кілька кроків і знову захитався… Упав! Сперся на руки на грунті, сів, намагається підвестися — і знову падає! Жах, він не може навіть сидіти, він весь час хилиться набік…

— Ван задихається! Треба поспішати йому на допомогу, він не може сам дійти! — кричала я невідомо кому, бо в кораблі ж не було нікого.

Знизу повільно-повільно (чи то лише здавалося мені так звідси?) до Ван Луна підіймався схилом хтось у скафандрі, — я, звичайно, не могла розібрати, хто саме. Проте потім збагнула, що це Вадим Сергійович: адже Микола Петрович не міг би так енергійно злізати на скелі, щоб скоротити шлях. Молодець Вадим Сергійович, він підіймається не обхідною легкою стежкою, а навпростець, кручею! А позаду, слідом за ним поспішає і Микола Петрович. Ох, хоч би вони встигли, адже до Ван Луна ще далеко!

Я побачила, що товариш Ван знову впав — і знову трохи підвівся на руках, зігнувшись, наче шолом став йому страшенно важким. І він уже не йшов далі, а повз на колінах, спираючись на руки. Він уже біля найкрутішого місця схилу… Що він робить? Сидячи на грунті, притулившись до скелі, він знімає шолом. Що це означає? Навіщо? І майже зразу ж таки я зрозуміла:

«В шоломі дихати вже майже зовсім нема чим. Ван Лун вирішив зняти його, бо навіть насичене вуглекислотою повітря Венери зараз для нього краще, ніж отруєне повітря в шоломі!»

Ось він зняв шолом і безсило опустив його на грунт. Мабуть, Ван Лун побачив товаришів, які поспішали до нього знизу. Він слабко махнув рукою і неначе хотів щось гукнути. Навіщо, навіщо витрачати сили, товаришу Ван! Краще вже спускайтеся мерщій!

Немов почувши мої думки, Ван Лун підвівся на ноги, залишивши шолом біля скелі. Він усе ще хитався, проте почав спускатися назустріч Вадиму Сергійовичу. Ні, краще б він лишався на місці! Ван не втримався на крутому схилі, змахнув руками і упав. На щастя, він не покотився вниз по гострому камінню, яке могло б поранити його не захищену тепер голову. Мабуть, він уже не міг більше рухатися. Йому потрібне було свіже повітря, а не вуглекислота Венери, потрібний був кисень. Він лежав нерухомо, голова його звисала набік. Якщо він поворухнеться, — то може скотитися вниз, розбитися… Вадиме Сергійовичу, мерщій! Ван Лун, мабуть, зовсім задихається! І темні тіні пробігають дедалі частіше, зараз стане темно!

І от Вадим Сергійович був уже біля Ван Луна, що лежав без найменших ознак життя. Він нахилився, трохи підняв голову Вана. Потім почав стягувати його тіло вниз, не чекаючи наближення Миколи Петровича. У цей момент небо, як і завжди тут на Венері, майже вмить потемнішало, і все чисто вкрилося фіолетовим туманом. І я вже більше нічого не могла