Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

Для обох нас це діло було і кумедне, й небезпечне. Бо, перше ніж оповідати далі, я мушу сказати, що «мавпячий повідець» був прикріплений обома кінцями: одним до Квіквегового пояса - широкого, парусинового,- а другим до мого - вузенького, шкіряного. Отож на той час ми обидва були, як кажуть під час обряду вінчання, поєднані на щастя й на горе; і якби сердешному Квіквегові судилося потонути навіки, то і звичай, і честь вимагали, щоб я не перетинав того повідця: хай він затягує й мене в морську безодню. Отже, ми були ніби сіамськими близнятами, тільки з дуже розтягненою зв’язкою між нами. Квіквег був моїм рідним, нерозлучним братом-близнюком, і я теж не міг позбутись небезпечних обов’язків, що їх накладали на мене оті конопляні узи.

Я дуже глибоко й метафізично вник у своє тодішнє становище і, з глибокою поважністю стежачи за Квіквеговими рухами, виразно відчував, що моя власна особистість уже стоплюється з його особистістю в акційне товариство двох пайовиків, що моїй вільній волі завдано смертельної рани і що помилка чи невдача мого товариша затягла б і мене, безневинного, в незаслужене нещастя й у погибель. Тому я бачив, що тут, у царстві Провидіння, настало щось схоже на міжцарів’я, бо його абсолютна справедливість нізащо в світі не погодилася б із такою кричущою кривдою. А проте, міркуючи далі, поки моя рука час від часу висмикувала Квіквега зі щілини між тушею кита й бортом «Пеквода», бо його могло затягти туди й розчавити,- міркуючи, кажу, далі, я збагнув, що таке моє становище - це достеменно становище кожної живої смертної істоти. Тільки в більшості випадків оті сіамські узи в той чи інший спосіб сполучають нас із багатьма іншими смертними. Коли збанкрутує ваш банкір - це зруйнує і вас; коли ваш аптекар помилково покладе вам у пігулки отрути - ви помрете. Звісно, ви можете сказати, що завдяки безмірній обережності можна уникнути і цих, і багатьох інших небезпек, які загрожують нам у житті. Та хоч як старанно й пильно я тримав Квіквегів «мавпячий повідець», часом він шарпав за нього так, що я мало не вилітав за борт. Ніяк не міг я забути й того, що, як не крути, в моїй владі тільки один кінець повідця. 111

Я вже сказав, що часто висмикував бідолаху Квіквега з щілини між китом і кораблем, куди він час від часу падав, бо й кит, і корабель безперестану гойдалися. Але загроза, що його розчавить там, була не єдина. Акул анітрохи не відстрашила різанина, вчинена серед них минулої ночі; знову, і навіть ще дужче приваблювані кров’ю, яка досі лишалась у жилах трупа, а тепер почала виливатись у море, ці оскаженілі хижаки роїлись довкола, наче бджоли у вулику.

І якраз серед тих акул був тепер Квіквег. Він часто, послизаючись на туші, відпихав їх ногою. В це важко повірити; але акули, що звичайно не гребують будь-яким м’ясом, дуже рідко зачіпають людину, коли їх вабить така здобич, як мертвий кит.

І все ж не було сумніву: коли вони в такому кровожерному азарті, то краще не спускати їх з ока. І тому, крім «мавпячого повідця», за який я раз у раз відтягував Квіквега від занадто близької пащі котроїсь особливо лютої на вигляд акули, було вжито й інших запобіжних заходів. Стоячи на помістку, вивішеному за бортом, Тештіго й Дагу безперестану ширяли гострими китобійськими лопатками над головою в Квіквега, вбиваючи ними стількох акул, скількох могли дістати. Ця їхня діяльність, безперечно, була цілком некорислива й дружня. Я визнаю, що вони зичили Квіквегові якнайбільшого добра; але вони намагалися захищати його так ревно і з таким поспіхом, що лопатки в їхніх не дуже обережних руках не раз могли скоріш відтяти ногу Квіквегові, ніж хвіст акулі, тим більше, що і Квіквега, й акул часом майже ховала від їхніх очей скаламучена кров’ю вода. Але бідний Квіквег, що, напружуючи всі сили, геть засапаний, морочився там з важенним залізним гаком,- бідний Квіквег, я гадаю, тільки посилав молитви до Йоджо, віддавши життя в руки богів свого племені.

«Ну що ж, ну що ж, любий мій товаришу й нерозлучний брате,- думав я, то натягуючи, то попускаючи повідець у такт кожній хвилі, що набігала на «Пеквод»,- чи не однаково, кінець кінцем? Хіба ти - не дорогоцінний образ кожного з нас у цьому китобійському світі? Цей незглибимий океан, серед якого ти так засапався,- то життя; ці акули - то твої вороги; ці лопатки - то твої друзі; і в якій же прикрій халепі, в якій же грізній небезпеці завис ти між тими акулами та лопатками, бідолашний мій!»

Та не журись! Є в запасі для тебе й радість, Квіквегу. Бо ось, коли знеможений дикун з посинілими губами й налитими кров’ю очима нарешті видерся по ланцюгу на палубу й спинився коло борту, весь мокрий як хлющ, неспроможний стримати дрож, до нього підійшов стюард і зичливим, підбадьорливим поглядом підніс йому… що? Чарку підігрітого коньяку? Ні, підніс йому - о великі боги! - підніс йому кухоль теплуватої води з імбиром!

- Імбир? Що це запахло - імбир? - підозріливо спитав Стаб, підходячи до них. Тоді зазирнув у ще повний кухоль: - Так, справді імбир.- Постояв хвильку, ніби приголомшений цим відкриттям, спокійно підступив до здивованого стюарда й протягло вимовив: - Імбир? Імби-ир? А скажіть мені, містере Пундик, будьте такі ласкаві: в чому ж сила вашого імбиру? Невже ти, Пундику, хочеш імбиром розпалити вогонь в оцьому закоцюблому канібалові? Імбир! Та що в біса таке твій імбир! Морське вугілля? Дрова? Сірники? Губка? Порох? Що таке в біса твій імбир,- питаю,- що ти приніс оцей кухлик нашому бідному Квіквегові?.. Ні, тут не обійшлося без підлих плутнів якогось товариства тверезості,- додав він раптом і ступив назустріч Старбакові, що саме надходив з носа.- Ви погляньте на цей кухлик, сер. Або принюхайтесь до нього, коли ваша ласка.- Тоді, стежачи за виразом Старбакового обличчя, пояснив: - Стюард, містере Старбак, уже до того знахабнів, що приніс Квіквегові, коли той оце щойно піднявся на палубу з кита, оцього ось каломелю з ялапою. 112 Хіба стюард - аптекар, шановний пане? І дозвольте спитати: чи