Читати книгу - "Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська"

— Спасибі, — перебила його суддя. — Ми й так довго вас слухали. Суд зобов'язаний вкластися у відведений час та звільнити цю залу до початку наступного засідання. Тож давайте перейдемо вже до розгляду наявних доказів, містере Слоун.

Боб зітхнув, знизавши плечима, а потім повернувся до мене і показав великий палець на знак гарантії. Мовляв, усе йде за планом, Максе, не хвилюйся... Але я й так був спокійний і просто слухав те, що бубоніла сонна суддя.

— Отже, — надягла вона окуляри у золотистій оправі, — суд розглядає справу Максима Чорнова. Громадянина США, уродженця Детройта, Мічіган. Вже тричі судимого, включаючи кримінальну справу про тілесні ушкодження середньої тяжкості... Так-так-так... — гортала мою папку суддя. — Останній епізод, як видно з матеріалів справи, спричинив покарання у вигляді позбавлення волі на строк шість років з можливістю дострокового звільнення при гарній поведінці... Але містер Чорнов не лише не скористався цим шансом, а й отримав додатково два роки суворого режиму за спробу втечі... що також варто відзначити при обиранні нового виду покарання — вже у поточній кримінальній справі, — прицмокнула жінка і подивилася на мене, піднявши окуляри. — Ще такий молодий, а вже такий досвідчений... Що ж, маємо два епізоди, головний з яких — вбивство людини. У зв'язку з цим я пропоную підсудному визнати свою провину, що дозволить суду швидше закінчити справу і не гаяти часу присяжних... Містере Чорнов, — звернулася вона до мене, — ви визнаєте свою провину? Підніміться, будь ласка... 

Я підвівся з лави й поставив уточнююче запитання:

— Провину за що? Про який злочин зараз ідеться?

— Про навмисне вбивство людини, містере Чорнов. Ви не бажаєте зізнатися і таким чином зменшити тривалість ув'язнення в колонії? Ви визнаєте себе винним у вбивстві?

У відповідь я лише гірко посміхнувся. Я ж знав, що вбивця не я. Я нікого не вбивав. Але хто тепер міг це підтвердити?

— Ні, ваша честь. Я не вбивця. Я не вбивав. Жертву вбив не я.

— Зрозуміло, я приймаю вашу відповідь, містере Чорнов, — підібгала губи суддя і склала пальці будиночком. — А є інші люди, які готові підтвердити ваші слова? Є хоча б хтось, хто міг би виступити свідком і заявити суду, що був поруч і бачив, як у жертву стріляли, але стріляли не ви?

— Ні, — відповів я сухо, адже це правда. Свідків того пострілу не було. Був лише я та він. І Лисеня. Більше нікого.

— Що-що? Вибачте, ви не могли би повторити голосніше, містере Чорнов?

— Ні, ваша честь. Свідків немає... Жодної людини, яка б могла підтвердити мої слова, немає... Тепер уже немає. 

— Що ж, спасибі за відповідь, — дякувала жінка в суддівській мантії. Хоча подяки в її голосі було стільки ж, скільки радості в моєму помаранчевому одязі зека. — За вашими словами, стріляли не ви. Я вас зрозуміла. Секретар усе зафіксував, суд поважає вашу позицію. Це ваше право, тому що до моменту доведення провини ви можете використати презумпцію невинності, — сказала суддя, щоб потім відкинутися на спинку крісла і перейти до поганих новин. — І все ж... ви там були. Експертиза вказала на те, що ви були там, коли жертва зазнала смертельного поранення. Ви знаходилися в безпосередній близькості від жертви і мали можливість здійснити цей постріл. Який позбавив її життя.

— Ваша честь, я протестую! — схопився Боб. — Особа стрільця не була встановлена!

— Протест відхилено, — відповіла суддя, навіть не глянувши в його бік. — Під час попереднього слухання суд уже з'ясував, що пістолета знайдено не було. Це відомий факт... Як встановив експерт із балістики, смерть настала від кульового поранення. Куля була випущена із ручного пістолета. Але... — зітхнула вона, — знаряддя вбивства так і не було знайдено. Ні на місці злочину, ні під час обшуку підсудного. Що позбавляє суд можливості звірити відбитки пальців убивці зі зразками, взятими у підсудного... Містере Чорнов, — звернулися до мене з черговим безглуздим питанням, — вам відомо, де саме знаходиться пістолет? Ви б не хотіли допомогти суду розібратися в ситуації та дослідити знаряддя злочину?

Проте я, звичайно, не знав, де пістолет. Той ствол я бачив лише кілька хвилин, після чого він зник у руках виродка... Що я іще міг тут сказати?

— Ні, ваша честь. Я не знаю, де пушка. 

— Ви кажете про знаряддя вбивства?

 — Так, про нього. У мене його нема і ніколи не було. Це не мій пістолет. І я вам уже говорив про це неодноразово. 

Суддя знову зітхнула і зиркнула спідлоба.

— Що ж, тоді тут жодних сюрпризів. Віз і нині там. Причетність підсудного до вбивства доведена, хоча знаряддя не було. Прошу присяжних відзначити цей факт і врахувати його під час ухвалення рішення... А ми йдемо далі. Переходимо до другого епізоду. А саме — розкрадання хутрового звіра... о мій боже, — хитала головою суддя, — з метою його випуску на волю... — Після цих слів на обличчі в судді з'явилася дивна усмішка. — Містере Чорнов, ви входите до лав Грінпіса? Ви зелений активіст?

— Зовсім ні. Я з ними не знайомий.

— Ну а навіщо ви тоді це зробили? Яким був ваш мотив? Адже ви викрали двадцять три лисиці, зібравши їх не лише у міському зоопарку, а й у приватних звіринцях, включаючи дві хутрові ферми... щоби потім просто випустити у національному парку. Які цілі ви тоді мали? Навіщо вам знадобився весь цей, вибачте за модне слово, перформанс? Що це все означало?

Я тоді стояв, притулившись лобом до холодних грат, і згадував, як після цілої пляшки раптом вирішив достукатися до Аліси. Показати їй, що вона неправа. Просто нагадати їй, що такій здібній дівчині не місце у золотій клітці. Вона не пара мажорові, і тоді вона навіть не уявляла собі, наскільки я мав рацію... 

— Лисиця повинна жити на волі, — сказав я, тихо посміхаючись, — а не гріти багатих мужиків.

— Що, перепрошую? Ви не могли би повторити це голосніше? 

— Тепер це вже не має значення. Це було послання для того, хто його вже не почує. Який у цьому сенс?