Книги Українською Мовою » 💙 Жіночий роман » Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська 📚 - Українською

Читати книгу - "Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Трофей бандита 2. Хворе кохання" автора Альбіна Яблонська. Жанр книги: 💙 Жіночий роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 117 118 119 ... 125
Перейти на сторінку:

— Ви визнаєте свою провину? — спитала прямо суддя.

І я так само прямо їй відповів:

— Так, ваша честь. Я визнаю свою провину. Я винен у цій крадіжці, це так.

Втім, моєму адвокату це не сподобалося — він вважав, що мені не варто було так робити. Нібито доказів було замало... Але після всього, що сталося, мені вже було тупо все по барабану. Я був готовий зізнатися у чому завгодно. 

Якби це повернуло Алісу. 

— Ваша честь, я протестую! — кричав мій адвокат, підготувавши список аргументів проти звинувачення. 

Проте я вже відповів, що винний.

— Відхиляю! — обурилася суддя, розкинувши руки. — Про що тут може йтися, ваш підзахисний сам визнав свою провину!

— Але ж суд не досліджував усіх... 

— Підсудний зізнався в крадіжці! Цього достатньо! Питання закрито... Чудово, я вдячна вам, містере Чорнов. Це вчинок дорослої людини. Поважаю, — кивнула мені суддя і склала всі папери в один стос, щоб постукати ним по столу. — Що ж, у мене на цьому все. Суд уже заслухав сторони, дав оцінку представленим аргументам і речовим доказам... Настала черга присяжних. Прошу засідателів тепер розглянути всі обставини та ухвалити виважене рішення. А саме: чи винний підсудний у вбивстві. А також яке обрати покарання з урахуванням характеру злочину та особи підсудного. Кожен із дванадцяти присяжних має зробити вибір і за бажання мотивувати його... Для прийняття рішення потрібна проста більшість — щоб одну зі сторін зайняли як мінімум сім осіб. Вам усім зрозумілі правила? — звернулася суддя до присяжних.

— Так, звичайно... Так, — кивали жінки та чоловіки, які прийшли до суду за повістками. 

Вони не знали, хто я. Вони не були знайомі з жертвою. І я майже певен, що вони навіть не знали один одного — просто випадково обрані американці, яких попросили виконати свій громадянський обов'язок. Серед них були лікарі та дантисти, підприємці, вчителі, музиканти та прибиральники готелів. Але поєднувало їх одне — завдання зрозуміти, чи винний Містер Ікс на лаві підсудних. Чи міг такий, як я, вчинити вбивство?

І якби я був на їхньому місці, то неодмінно сказав би: "Так, цей мерзотник винен".  

По обличчях присяжних пробігло легке тремтіння. 

Але потім один із них підвівся і сказав:

— Він винний, — промовив якийсь хлопець у клітчастій сорочці. — Тут і казати нічого. Досить глянути на цю пику... Таких треба садити і більше не випускати. Винен, — повторив він і сів на своє місце, склавши руки на грудях. Неначе захищаючись. 

Проте я їх не засуджував, нікого з них. Адже в чомусь вони мали рацію. 

— Я теж думаю, що він винний, — підвелася юна дівчина. Обличчя у ластовинні, така пишна шапка з рудих кучерів... Вона мені чимось нагадала Лисенятко. У її найкращі роки. Коли ми зависали з нею щодня і коїли, що заманеться. — Якщо було встановлено, що він був поруч із жертвою в останні хвилини життя, то... я вважаю, цього достатньо. Адже він рецидивіст. Цим все сказано. Він убивця.

— Ця людина винна, — піднявся третім кремезний хлопець. З такими ж зухвалими татуюваннями, як у мене — на руках якісь хрести і паща дракона збоку на шиї. Що він міг сказати? У його погляді я бачив ніби солідарність і розуміння. Проте він їх намагався надійно приховати під виглядом "нормальності", щоб ніхто серед присутніх ненароком не вирішив, що він такий самий негідник, як і я.

І вже за першими трьома присяжними я чудово бачив загальну картину — суд визнає мене винним у тому, чого я не робив. І мене знову запроторять за грати. А звідти я, мабуть, уже не вийду. Я не чекатиму, поки пройде років двадцять-тридцять... Краще зробити собі зашморг зі шнурків і повіситися у власній камері.

Але тут сталося те, чого я аж ніяк не очікував. Один із присяжних підвівся і сказав раптом тверде "ні".

— А я от не згоден із цими людьми, ваша честь, — промовив спітнілий від напруження чоловік років сорока. Він був звичайним білим. Традиційна стрижка, старомодні вуса, блакитні джинси та кумедний смугастий светр. Ми з ним були зовсім несхожі, але він чомусь став на бік злочинця. Чому?

— Можу я поцікавитися, — раптом стало цікаво судді, — чим обгрунтована ваша позиція?     

— Ну, — знизав плечима той дивак, — спершу я почув про вбивцю. Про людину, яка холоднокровно застрелила свою жертву і викинула пістолет, щоб її не змогли притягнути до відповідальності... Але потім я почув про рятівника тварин і... Знаєте... Я раптом зрозумів, що це різні люди. Розумієте мене? Це дві абсолютно різні людини. Тому що той самий хлопець не може зробити таких вчинків. Бачте, — незручно посміхнувся він, потираючи спітнілі руки і відчуваючи погляди інших присяжних, — якщо хлопець рятує від вірної смерті лисеня, то... — Тоді я ніби почув таємний шифр. Мене перемкнуло. Прогорнувши сторінки пам'яті, я раптом знову крокував пустелею. З Алісою на руках. Я відчував її біль і чув шепіт. Буквально відчував, як вислизає тепло з її тіла... І в мене перед очима почали набиратись сльози. — Я не уявляю, як він може взяти пістолет і застрелити людину. Адже він розуміє, що забирає життя. Він забирає його у живої істоти, хоч би ким вона була. Будь у його серці хоч всесвітній гнів, але ж це жива істота... Тож я не вірю. Ця людина невинна. І мені начхати, що думають про це решта.

Те, що я чув, було дивним. Якась невідома мені людина раптом вступає у конфлікт із більшістю та каже, що я невинний. Нехай ті слова були навіть правдою. Але навіщо йому це потрібне? Адже йому нічого не варто було приєднатися до інших і нічим не виділятися. Просто сказати, що я винний, і піти додому. Зазирнувши дорогою в бар і випивши чарку як нагороду за виконаний обов'язок громадянина. Проте він усіх здивував. І мене у тому числі.

— Дякую, сер, — усміхнулася поблажливо суддя. — Ви можете сідати, ваш голос було враховано. А тепер давайте вислухаємо решту присяжних. Адже ви не одні — свій вибір мають зробити ще вісім людей.

Після того хлопця піднялася дівчина моїх років, одягнена у звичний офісний одяг — чорна спідниця до колін, такий самий чорний піджачок і біла блузка. Волосся педантично сховано в кінський хвіст.

1 ... 117 118 119 ... 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська"