Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

Повелися з ним, м’яко кажучи, не надто лагідно. Відразу звинуватили у зв’язках із ЦРУ, влаштували сфальсифікований процес, винесли вирок, засудивши до смертної кари менше ніж за місяць. Хвала, мабуть, Ісусові, чи Аллаху, що Роджер знав напам’ять Коран. Коли мені зрештою вдалося з ним поговорити, він розповів: «Баррі, я зажадав зустрічі з їхнім довбаним муллою. Коли той мудило таки з’явився — а зробив він це, повір, не відразу, — я сказав: послухай, можеш прочитати свою священну книгу справа наліво і зліва направо і зробити це ще раз, та ніде не знайдеш там ані слова про правомірність таких діянь. А роблячи так, ти йдеш проти волі Аллаха і його пророка». І Роджера відпустили. Та навіть з огляду на все це два дні тому Вашингтон здивовано звів брови. І було від чого: як щось може бути аж таким несподіваним і неминучим водночас?

Не думаю, що Клер читала щось про Аргентину. Мабуть, ліпше поки що цю тему не чіпати, тим паче що я певен: її друзів поточні події особливо не торкнулися. Чи вона нудьгуватиме хоча б за нашим будинком? Безумовно, Клер багато в нього вклала, але така вже вона є. Навіть зупиняючись на кілька днів у готелі, неодмінно щось у ньому переробляє, облаштовує під себе. Я намагаюся визначити, за чим, крім курки джерк, сумуватиму я. Чорт його забирай, Баррі Діфлоріо, минуло якихось три роки, а ти вже звучиш так лірично, ніби відвідував цей заповідний острів не інакше як на «Човні кохання»[322]. Може, мені їй сказати? Що жоден з тамтешніх поетів, яких вона свого часу, починаючи з 1977 року, запрошувала на вечерю, нині не на слуху. Як і танцівниця або отой білявий гомосексуал Умберто, якого вона вважала чарівним комуністом. Перед моїм внутрішнім поглядом він так і лишається весь у білому, яким, власне, і лишався до самого кінця.

Коли сімдесят восьмого року в багатоповерхівці Буенос-Айреса вибухнула бомба, я на секунду подумав, що це — робота де лас Касаса. Але нині він знову тут, на Ямайці, ймовірно з тим, щоб завершити розпочате в 1976-му (один Бог знає, що це може бути). Мені відомо, що чіпати його не можна. Гірше тільки те, що це відомо і йому. Тим часом мене ніхто не замінює, хоча хтось однозначно замінює Луїса. За моїми відомостями, кілька днів тому цей «хтось» навіть мав тут приземлитися. Його ім’я мені невідоме, і вже й не знаю, чи це зумисні дії спецслужби, чи недогляд агенції. В кожному разі, хтось вважає, що згортати книжку під назвою «Ямайка» поки передчасно. З цією країною і цим народом наперед нічого не відомо. Часом враження таке, ніби йдеться про Філіппіни.

Я, як і раніше, хочу знати, хто писав ту кляту доповідь, хто її візував і наскільки м’якотілим є цей президент, якщо він покірно ковтає все це лайно. «Не в революційній і навіть не в передреволюційній ситуації...» Боже ж ти мій! І ось три дні тому повстанці нарешті зім’яли війська шаха, й усі лише приголомшено на це витріщаються. Всі, крім Роджера Теру.

Я оглядаю офіс, куди більше вже не повернуся, і міркую, яку дрібку інформації мені таки можна розкрити дружині. Умберто поранить її найсильніше. Вона вже кілька тижнів намагається до нього додзвонитися і впевнена, що або вони вибралися звідти, або ж вона неправильно записала номер телефона. В якийсь момент Клер навіть спитала, а чи не спеціально їй надиктували не той номер, і я не знав, як на це відповісти. Найдивніше те, що коли вона цікавиться ним в інших своїх знайомих, вони всі як один мовчать. Наче їм справді нема чого сказати. Навіть Фіґейроси, що живуть усього на п’ять поверхів нижче. Вони якщо й не знають, що з ним сталося конкретно, то, принаймні мають знати, що щось таки сталося.

Політику формують політики. Над цим я розмірковую весь тиждень. А ще — про Вілла Адлера. Два дні тому він знову мені телефонував (кумедний збіг, бо того ж дня дзвонив і Луїс). Адлер, зокрема, страшенно обурювався тим, що його таки випхали з Великої Британії.

— Та ну, Віллє. Хай би яким дрібним не був хер у Америки, ці англійчики навіть через Атлантику дотягнуться його посмоктати.

— Влучно сказано. Я знав, що час проти мене, але таки сподівався...

— Погана форма, навіть як для екс-агента.

— Не «екс», а звільненого.

— Хоч круть-верть, хоч верть-круть. Як там Сантьяго?

— Я чув, улітку там сонячно. Справді, Діфлоріо. Бжезинський не вважав би цю розмову навіть наполовину такою цікавою, як Кіссинджер.

— Може, й ні, але ти ж чув? Ми скорочуємо витрати скрізь, де тільки можна. Всі, хто чекає, що з їхніх телефонів знімуть прослуховування, в глухій дупі. До речі, ця балачка про скорочення витрат — як...

— ...як та зламана платівка, яку ти все не можеш полагодити?

— Дражлива на дотик.

— Як-не-як, лютий, трясця йому, надворі, якщо ти ще не звернув увагу. Всі дражливі.

— Чого ти хочеш, Адлере?

— Звідки ти взяв, що я чогось хочу?

— О, то ти, солоденький, дзвониш, бо тобі самотньо?

— Ніколи не зустрічав у нашій професії людини, яка б відчувала себе інакше. Хоча, знову ж таки, Діфлоріо, ти ж...

— Бухгалтер. Але знаєш, якщо ми хочемо стати друзями, то тобі справді треба перестати називати мене...

— Бухгалтером?

— Ні. Діфлоріо.

— Не підлизуйся, Діфлоріо, тобі це не пасує.

— Якби ти знав, що мені пасує, ти б називав мене Баром, або Баррі, або Бернардом, як моя теща. Тож іще раз: чим можу бути тобі корисним?

— Ти чув усі ті дурниці щодо Ірану?

— Що, дискотека накрилася?

— Просто тягне побазікати.

— Хочеш поплескати язиками?.. Я он чув, що Джон Беррон пише продовження свого роману про КДБ.

— Все може бути. Бачить Бог, ми повинні винюхувати всіх їхніх «кротів».

— І зрадників, що їх підтримують.

— Хто б це міг бути? Вілл у його книжці? Про себе я читав, що я п’янчуга і бабій, та ще постійно без цента в кишені.

— То