Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

Тим часом проблема тут ось у чому. Збудувавши громіздку систему бісового стеження, якось нелогічно скаржитися потім на витоки. Це означає, що стеженням охоплено стільки народу, що вже не піддається обліку, хто за ким, власне, стежить. А ще гірше довіряти роботу тим йолопам, які просрали затоку Свиней, — їхній рівень компетентності нам-бо відомий. Взяти того ж Луїса: він багато знає і принципово відмовляється тримати будь-що в таємниці. Секретар оборонного відомства стукає на Кіссинджера; у будь-якому разі, я про це чув. Важко повірити, що Кіссинджер про це б не знав. Прослуховуються Білий дім і Кемп-Дейвід[316]. Сам Кіссинджер прослуховує своїх помічників, а люди на зразок мене, здавалося б, повинні ці витоки припиняти, — але вони трапляються знову й знову. Проблема в тому, що в ланцюжок понатикано людей, яких ми з Луїсом знаємо більш ніж добре. Про це мені телефоном, щохвилини пирхаючи від сміху, говорив сам Луїс. Взяти, скажімо, Чипа Ганта. «Лайно кінське, Діфлоріо, ось наочний приклад бовдура, проти якого навіть недотепа здаватиметься генієм. Такий от облом. Господи, і як він тільки цього домагається? Одна людина самотужки руйнує весь Уругвай. Ти як гадаєш, Спритний Дікі[317] обрав Чипа через те, що сам почитує його шпигунські романчики?» Але це, мабуть, усе, що той написав; до того ж це події восьмирічної давнини, коли виплекані Ніксоном сходи дали йому самому такого копняка під зад, що він не втримався біля керма, а злітаючи, прихопив із собою мало не всіх.

Кумедно: коли мені сімдесят шостого подзвонив Вілл Адлер, я звинуватив його в смерті Ричарда Велча в Греції. Мовляв, так і так, ти видав імена людей з Контори і тим самим наразив їхні життя на небезпеку, — однак усе це було лайном собачим. Він знав це, і я це знав, але просто мусив був це сказати. Насправді в смерті Ричарда Велча винен Ніксон: це він наказав нам розпалити вогнище в Греції, через що спалахнула війна між греками і турками за Кіпр. А далі — гірше: все це лайно розтеклося. Ну, а потім, як усім відомо, Ричард Велч загинув разом зі своєю бідолашною дружиною. Самі трупи. Боже ж ти мій, ось так втратити керівника резидентури. Клятий Ніксон, щойно Гувер[318] врізав дуба, взявся розвалювати ще й ФБР. Утім, кому до цього є діло тепер, тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року?

Я це подумав чи промовив уголос? Тут немає нікого, а навколо тихий кінгстонський вечір. Давно вже час додому. Клер то метушиться щодо переїзду, то телефонує своїм знайомим у Буенос-Айрес, ніби вони їй справжні друзі, і питає, як там американська школа — не пішла ще коту під хвіст? Тим часом я розмірковую, кого все ще знаю в Аргентині з ким дійсно хотів би поспілкуватися. О Боже, якби можна було повернути ті простіші часи, коли, зустрівши тих, хто туди впроваджений, ти переконуєшся, що у президента не забруднені руки, роздаєш інструкції, пхаєш кому треба готівку й обіцяєш цим виродкам з липкими пальцями, що я, звісно ж, можу розглянути закупівлю деяких нових іграшок. А для тих, хто особливо відзначиться, ми навіть можемо організувати веселі посиденьки у Форт-Бреґґу[319].

Згадувати минулі часи, коли справи дійсно робилися, — велике випробування для почуттів. Пам’ятаю той день у Аргентині, коли я дізнався від агента з Ла-Паса, що ми нарешті схопили Че. Навіть не знаю, чому мені раптом згадався Че Ґевара. Я ж думав про Аргентину і про те, як сильно все змінилося з тисяча дев’ятсот шістдесят сьомого року. Телефонне спілкування Клер наводить мене на думку, що вона просто зісковзує назад, у ту місцину, яку для неї за її відсутності зігрівали друзі. Така моя дружина — завжди вважає, що все скрізь лишається незмінним, як на час її від’їзду звідти. Мені здається, вона просто щаслива, що забирається з Ямайки геть. Вона розповіла мені, що вони з Неллі Матар посварилися, і її аж пересмикнуло, коли я сказав «нарешті». Всі ці сирійці на Ямайці — кінчені лицеміри, та ще й страшенно вульгарні. Тобто, я знаю, що вони крамарі, але в цьому вони обійшли навіть китайців.

— Я просто спитала, чи крамничка «Матарс кеш-енд-кері» — її сімейний бізнес. Мені здається, нічого поганого немає в тому, щоб вести чесну справу. А вона невідь-чому так на мене визвірилася.

— І чого б ото?

— Ой, прошу тебе, Баррі. Людина або крамар, або сноб. Бути одночасно і тим, і тим неможливо. Крім того, якби мені треба було повторювати, що капелюшок, який вона носить, годиться тільки для виходу на перегони, я замість слів просто зірвала б ту кляту штуковину з її голови.

Упізнаю свою дружину: завжди думає про інших. А я при ній лише бухгалтер, такий собі хлоп, що має бути заточений лише на збільшення коефіцієнту корисної дії. Ось тому деякі диваки вважають, що можуть зливати на мене всіляке лайно. Жодному з тих, хто полює на ключову інформацію, не спаде на думку поцікавитися в Баррі Діфлоріо. І ось іще чого моя друга половинка, схоже, не знає: Аргентина й досі в епіцентрі цього самого лайна.

У стародавніх єгиптян баламутів та підбурювачів роздягали догола, ставили рачки і поливали сечею суки, а потім спускали на них псів, які, приймаючи їх за сук, трахали в зад. А от із шахом[320] вийшло ще гірше. І на четвертий день лютого лайно потрапило у вентилятор. Мені зателефонував Роджер Теру. Білл Адлер був, у найліпшому разі, посереднім агентом, а ось Роджер — справжній ас, може, найкращий з тих, що мала Америка. Один мій знайомий у Вашингтоні, який знав Роджера і мене, запитав, чи бажаю я ознайомитися з доповіддю Теру про Іран. Теру повідомив дещо, докорінно відмінне від того, що Контора доповідала президентові Картеру. Він був безпосередньо там, у самій гущі подій, і стверджував, що все це схоже на Кубу тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року, тільки гірше, — бо замішане на релігії.

Розумію, чому така доповідь здалася Картеру, та й не тільки йому, повною нісенітницею. Яка релігія? Революція — це ліберали, гіпі, комуняки, всіляке лайно на кшталт Баадера-Майнгофа[321], а ви тут розводитеся про релігію як рушійний фактор? Та побійтеся Бога, за