Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Йовіла почала прокидатися. Точніше, прокидатися – це було не зовсім правильне слово. Прокидатися вона могла у м’якенькому ліжку, одягнена у свою приємну стареньку піжаму. А зараз вона потрохи приходила до пам’яті: із болем, скреготом у горлі і абсолютною кашею у голові. 

Йовіла нічого не бачила. Та цей орган чуття їй не був потрібен для того, щоб зрозуміти, що вона втрапила у халепу таких масштабів, які виміряти було майже неможливо. Руки її точно були зв’язані за спиною, як і ноги, і лежала вона зовсім не на перині, а на чомусь холодному і твердому. На чомусь, що дуже нагадувало кам’яну вологу підлогу. 

Навколо пахло сирістю. Холодною сирістю, яка буває тільки у підвальних кімнатах, де зберігають або картоплю, або скелети вологів, і чомусь Йовіла підозрювала, що зараз мовиться якраз про останній варіант. Раптом вона зрозуміла, що не бачить нічого через те, що ще не знайшла сил відкрити очі; і зробити це було зовсім не так просто, як вона звикла. 

Під повіки наче насипали піску з гравієм – як, до речі, і у горло – і щось Йовілі підказувало, що вся штука була у тій дивній воді, що вона необдумано випила в кімнаті. 

Щойно вона пригадала про обставини, за яких опинилася зв’язаною десь у підвальному приміщенні, зупинити потік думок було вже просто неможливо, і вони закрутилися у мозку Йовіли із небаченою швидкістю. 

Вочевидь, Божена була зрадницею. Весь цей час мовчазна служниця, з якою Йовіла коли-не-коли обмінювалася плітками, працювала на Аніт і заколотників, а Йовіла – вкотре – нічогісінько не помітила. Сором і злість надали їй сил нарешті відкрити очі. 

Ситуацію для неї це не надто змінило; у приміщенні було досить темно, і її очам знадобилося кілька хвилин для того, щоб звикнути до освітлення. 

Вона не здивувалася, коли нарешті змогла розрізнити пурпурове вбрання Аніт Канської у підвалі. Так само вона зреагувала спокійно і на згорблену постать Божени. Втім, радість від того, що вона все ж змогла у своїй голові розгадати цю таємницю відбору, дещо отруювало розуміння, що, здається, це знання вона забере із собою у могилу. А та мала бути вже ближче, ніж Йовіла могла очікувати. 

 – Вона прокидається, – проскрипіла Божена. Її голос гулкою луною рознісся приміщенням – вочевидь, воно було набагато більшим, ніж Йовілі спершу здалося, а її просто посадили у якийсь непримітний закуточок. 

Йовіла завмерла. Вона спробувала знову прикрити очі і прикинутися непритомною, але було вже пізно. Аніт Канська вже відірвалася від столу, за яким щось робила спиною до Йовіли і наблизилася до неї. 

Не гаючи зайвого часу, вона штурхнула Йовілу під ребра гострим носом своєї туфлі. Йовіла не змогла втримати скрик. 

 – А й справді, прокидається, – м’яко повторила Аніт, підбираючи сукні в руки. Вона присіла навпочіпки біля Йовіли і навіть посадила її рівно, сперши зв’язаними руками і спиною на холодну стіну. 

 – Привіт, Йовіло. Бачу, ти не дуже здивована. 

Йовіла знайшла в собі сили похитати головою. В її голові роїлися безліч думок і бажань – перш за все, плюнути Аніт в лице – але вона себе стримувала. Те, що потрібно було Йовілі – це старе-добре розтягування часу, яке так потрібне для того, щою Вітан і Яр встигли її знайти. Чи принаймні зрозуміти, що вона взагалі зникла. 

 – Скільки часу я була непритомна? – запитала вона повільно, перед цим прочистивши горло. Кожне слово виходило так, наче Йовіла терла об язик точило. 

Аніт подивилася на неї, схиливши голову, і у її погляді вона наче навіть помітила веселі іскорки. 

 – Цікаво, чи встигнуть тебе знайти? – вона цокнула язиком, знову піднімаючись на ноги. – Не встигнуть, повір. Навіть якщо я триматиму тебе тут вічність, вони не встигнуть. А я маю на тебе трохи інші плани. 

Аніт підняла зі стола великого ножа – такого, яким, як підозрювала Йовіла, цілком могли різати свиней. Вона з глитанням слини чудово зрозуміла, які плани на неї були у герцогині. 

 – До речі, за це, – Аніт знову повернулася до столу і підняла з нього маленького і тупого столового ножа. Поряд з тесаком він виглядав ще більш жалюгідним, і тільки тоді Йовіла зрозуміла, що вже не відчуває холоду металу на своїй литці. – За це я мала би вбити тебе ще більш болісно. Але мене навіть смішить те, що ти хотіла мені протистояти оцим. Втім, неважливо. Залишилося тобі недовго. 

 – Але навіщо ти це робиш? – Йовіла намагалася говорити врівноважено. Їй здавалося, що голос розуму – це єдине, що може вплинути на Аніт і хоч якось відтермінувати її власну загибель. Йовіла не любила втрачати надію. – Тебе ж однаково викриють. Невже ти думаєш, що вбивство вже четвертої нареченої просто ось так зійде тобі з рук? 

Аніт засміялася. Засміялася так, як сміються у цирку з смішного падіння клоуна, чи як сміються, коли бабцю на дорозі збиває карета з кіньми. Це був зовсім не хороший сміх. 

 – Ти ж вважаєш мене дурною, так? – запитала Аніт майже ніжно. – Чи думаєш, що я божевільна, і твої слова пробудять у мені як не співчуття, то розсудливість… 

Аніт із величезним ножем у руці трохи пройшлася кімнатою. Кроки її знову відлунням прокотилися кудись вперед – до стін у темряві, що стояли так далеко, що Йовіла навіть не могла їх побачити. 

 – Ні. Звісно ж, ні, – пробурмотіла Йовіла. Сумнівів у тому, що Аніт Канська була божевільною, не залишалося.