Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

— А ось і наш Захір, довго ж тебе не було, — зраділа Еміна, — шкода, що вчора не прийшов, от би Осман тебе побачив. Відбув на вахту він, десять днів його не побачимо. А я й не знаю, що там стільки робити, шляхи аж так не псувалися, поки шваби не вигадали штрасенмайстра, та й мого Османа першим не призначили…

Розговорилася Еміна, а я весь тремчу. Добре, що склянку малинового соку не налила по самі вінця, бо я б усе розплескав. Кажу:

— А де ж моя?

Мати засміялася, тоді мовила:

— Не твоя, а моя.

І залишила мене чекати.

Вона зайшла вся в білому, наче, боронь Боже, хтось умер. Обличчя відкрите, як завжди, коси розплелися, я лиш на ті коси дивлюся і думаю: як вони можуть бути такі чорні, а сліду на білій тканині не лишають.

Сіла на канапі навпроти мене, підібгала ноги, а я побачив її кісточку. І на ній така сама ранка, як вона мала з весни й до осені, поки була дитям. Бігаючи, дряпала дерев’яним сандаликом другу ногу — звідти й ранка. Що ж я не торкнувся їх, коли ще був час, — і тієї кісточки, і тієї ранки.

— Ти все ж прийшов.

— Так, прийшов. Ти рада?

— Звісно, як же не радіти. Колись ми від ранку до вечора були разом, я й звикла.

— А знаєш, навіщо я прийшов?

Запитавши це, я помітив, що в її обличчі щось змінилося. Хоч була вона на чотири роки від мене молодшою, та ще й жінкою, я раптом перетворився перед нею на дитину, а вона вже й не була жінкою. Не скажу, що перетворилася на чоловіка, аж ніяк — перетворилася на щось таке, перед чим опускають погляд і чоловіки, і жінки.

— Нащо ти прийшов? — спитала, а я дивився на неї і всім своїм єством благав позбавити мене необхідності відповідати.

— Кажи вже — коли у справі якійсь прийшов, то годиться сказати!

Я мовчу, не ворушуся і перелічую задирки на руках. Сім нарахував на правій. На лівій нічого — рука стиснута в кулак, жодного пальця не видно.

— А мертвих ти цими днями обмиваєш? Люди в таку погоду холонуть чи залишаються теплими? Ну ж бо, кажи, чого мовчиш? Аллагу приємно, що ти це робиш, то хай і мені буде.

Щойно вона це сказала, мій Енвере, я скочив і втік з Османового дому. Але цього разу точно знав, куди мене кожен крок веде. Свідомість не покинула мене, щоб не мучити, щоб повернутися, коли мені полегшає. Не поліз я й на Єковац, натомість пішов у корчму під Бистріком, де поляки грають у карти на життя, а потім сторчголов стрибають у Міляцку, і жоден не вбивається; там я випив першу в житті чарку ракії. Гріх великий, а розради жодної, то випив я й двадцяту.

Додому повернувся наступного дня над полудень, забрьоханий і загиджений, а в голові наче бики у двобої зійшлися, і коли Рудий долає Сірого — мені наче ножем прошиває мозок. Найважливіше для мене було, щоб мати не почула запаху ракії з мого рота. Почула чи не почула, врешті вже й не мало значення, бо другого вечора я знов опинився в корчмі під Бистріком. І не чекав, доки запах ракії вивітрився мені з рота, бо знав, що це повториться знов, а тоді знов, і що батько з матір’ю від інших, а не від мене почують, де проводжу ночі. Ось так я й спився після того, як вдруге покликав її заміж.

Я обмивав чесних людей, голодних злидарів, заможних городян, хаджій та гафізів, а ракією від мене смерділо завжди. Якщо це правда, мені нема сенсу її приховувати.

І тоді від Бехрамовички я почув, що ви з нею женихаєтесь. «З ким — із нею, дурна жінко?» — «Та з ким, як не з Османовою малою, хіба є інша на вашій Джуджі?». Мені тоді пітьма очі застелила. Але не одна! Дві пітьми мені заступили світ. Перша — бо думав, що втрачаю її, а це гірше, ніж голову втратити. Друга — бо я за день до того бачився з тобою. Ти обіймав мене, як друг, говорив: «Почекай трохи, минеться біль!» — пропонував замість мене поговорити з Османом, казав, що воно не варте таких страждань і хай би я зберігав ясну голову, а тепер женихаєшся з тою єдиною на світі, з якою не смів би, якби чоловіком був!

Отак воно й було, Енвере. Так, я пішов додому, перекинув усе в батьковій скрині, але кинджала не знайшов. А він беріг його заради двох рубінів у держаку, казав: «Як будемо здихати від голоду, матиму що продати». Кинджал завжди лежав на дні скрині, але добрий Аллаг приховав його від мене. То я взяв ножа, яким мати різала курей, сховав його за пазуху й пішов тобі навперейми. Бачу — піднімаєшся вгору Седреником, лице тобі розвиднілося, коли мене побачив, ну, думаю, я тебе на той світ спроваджу, обмивати ж тебе буде той, кому не гидко! Коли ж ми наблизились один до одного на п’ять метрів, бачу раптом, що ти якось інакше на мене дивишся. Тоді й майнуло мені в голові, що Бехрамовичка могла щось вигадати. Але думка ця на обличчі мені не відбилася. Перше і єдине, що ти сказав, коли ми стали один перед одним, було: «Захіре, брате, у мене навіть думки не було!».

Нічого гіршого ти не міг сказати. Я вихопив ножа і встромив його тобі, мій Енвере, в живіт. Прохромив тебе ще двічі, а коли спробував і втретє, на щастя, потрапив у ребро, і лезо зламалося. Тонкі ножі, якими вбивають курей. Пам’ятаю, ти все не хотів падати, поки я штрикав тебе ножем, тільки дивився, мов дитина, яка хоче щось запитати. Мене це не похитнуло, я думав: ти ба, дивиться так, наче на неї! Тоді я пхнув тебе ногою, і ти покотився Седреником донизу, якась жінка закричала, а мені було важливо одне — встигнути до корчми й напитися, перш ніж мене схоплять. Я попрямував під Бистрік, налигався з поляками і прокинувся у в’язниці.

На другий день прийшов до мене Бечір Шврака, пропхав мені в камеру хліб та воду, та й каже:

— Ось тобі, щеня, наїжся і напийся. Щоб мав чим посрати і посцяти, коли тебе вішатимуть.