Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

– Господи, – каже Кетрін. – Це однаково, що працювати з Кларком Кентом.

– А я почуваюся Джиммі Олсеном, – каже Мет. – Фу.

– Отже, ти – Лоїс Лейн, – дражнить Роберто Кетрін.

– Ні-ні, Лоїс Лейн – це Клер, – відповідає вона.

– Але Лоїс Лейн не знала, як пов’язані Кларк Кент та Супермен, а Клер … – заперечує Мет.

– Без Клер я би вже давно здався, – кажу. – Ніколи не розумів, чому Кларк Кент так затято стежив за Лоїс Лейн у темряві.

– Це поліпшує історію, – говорить Мет.

– Справді? Не знаю.

П’ятниця, 7 липня 2006 року (Генрі сорок три)

Генрі: Сиджу в кабінеті Кендріка і слухаю, як він намагається пояснити, чому нічого не вийде. Зовні страшна парильня, сліпуча спека, що висушує на кістяк. А тут досить прохолодно через кондиціонер; сиджу, аж мурашки по шкірі. Ми сидимо один навпроти одного на стільцях, як і завжди. На столі переповнена попільничка. Кендрік увесь час підкурює нову цигарку від попередньої. Ми сидимо із вимкненим світлом, повітря важке від диму і холоду. Хочу пити. Хочу кричати. Хочу, щоб Кендрік стулив пельку і дав мені можливість запитати. Хочу встати і вийти. Але сиджу і слухаю.

Коли Кендрік нарешті замовкає, раптово долітають звуки ззовні.

– Генрі? Ти мене чуєш?

Виструнчуюсь, і дивлюся на нього, мов учень, якого спіймали за дрімотою на уроці.

– Е-е. Ні.

– Питаю, чи ти зрозумів, чому це не вийде?

– А? Так. – Намагаюсь зібратися з думками. – Це не вийде, тому що моя імунна система фігова. І тому, що я старий. І тому, що задіяно надто багато генів.

– Так, – зітхає Кендрік і гасить недопалок у попільничці, вже заваленій ущент. – Мені шкода.

Він спирається на спинку крісла і складає на колінах свої ніжно-рожеві руки. Пригадую, як побачив його тут, у цьому кабінеті, вісім років тому. Ми обидва були молодші та більш зарозумілі, впевнені у щедрості молекулярної генетики, готові використовувати науку, щоби загнати природу в глухий кут. Пригадую, як тримав у руках мишу Кендріка, яка могла переміщатись у часі, і ту хвилю надії, що відчував тоді, дивлячись на свою маленьку білу колегу. Пригадую вираз обличчя Клер, коли сказав їй, що нічого не вийде. Хоча вона й особливо не сподівалася.

Прокашлююся.

– А як щодо Альби?

Кендрік схрещує щиколотки і метушиться:

– А що Альба?

– З нею вийде?

– Ми ж ніколи не дізнаємося, так? Хіба що Клер змінить рішення щодо того, щоб я працював з ДНК Альби. А ми обидва чудово знаємо, що Клер боїться генної терапії. Вона дивиться на мене, наче я – Йозеф Менґеле, тільки-но я зачіпаю цю тему.

– Але якби у вас було ДНК Альби, – питаю, – ви б зробили мишей і виробили для неї препарати, щоби вона змогла їх спробувати, коли їй виповниться вісімнадцять?

– Так.

– Навіть якщо зі мною нічого не вийде, то хоча б колись Альба матиме шанс?

– Так.

– Дуже добре.

Встаю та потираю руки, відчіплюю від тіла бавовняну сорочку, що прилипла через холодний піт.

– Так і зробимо.

П’ятниця, 14 липня, 2006 року (Клер тридцять п’ять, Генрі сорок три)

Клер: Я у студії, створюю японський папір. Цей папір такий тонкий та прозорий, що крізь нього можна дивитися; занурюю су-кутту в чан і виймаю, огортаючи довкола нього ніжний розчин, допоки ідеально не розподіляється. Ставлю на край чану, щоби підсохло, і чую, як Альба регоче, Альба біжить через сад, Альба кричить:

– Мамо! Дивись, що мені тато купив!

Вона вривається у двері й тупотить до мене; за нею спокійно йде Генрі. Дивлюсь на її ноженята і розумію, звідки тупіт: червоні туфельки.

– Вони як у Дороті! – кричить Альба і, танцюючи, притупує по підлозі. Тричі обертається на підборах, але не зникає. Звичайно, вона ж уже вдома. Регочу. Генрі дуже задоволений.

– Ти був на пошті? – питаю його.

– Чорт. – Його обличчя витягується. – Забув. Вибач. Завтра одразу ж піду туди.

Альба вертиться, і Генрі підходить до неї, зупиняє:

– Не треба, Альбо. Голова запаморочиться.

– Мені подобається, коли паморочиться.

– Погана ідея.

На Альбі футболка і шорти. На шкірі, на згині ліктя – пластир.

– Що у тебе з рукою? – питаю я.

Вона мовчить і дивиться на Генрі, я теж переводжу на нього погляд.

– Нічого, – відповідає він. – Вона смоктала шкіру й поставила собі засос.

– Що таке засос? – запитує Альба.

Генрі починає пояснювати, але перебиваю:

– Навіщо засос заклеєний пластирем?

– Не знаю, – відповідає він. – Вона просто захотіла.

У мене з’являється недобре передчуття. Назвіть це шостим відчуттям матерів. Підходжу до Альби.

– Ану, подивимося.

Вона притискає руку до себе, закриваючи другою рукою:

– Не знімай. Болітиме.

– Я буду обережна. – Міцно хапаю її за руку.

Альба починає скиглити, проте я налаштована рішуче. Повільно розгинаю її руку, обережно відліплюю пластир. Червоне місце проколу в середині бордового синяка.

Альба скиглить: «Болить, не чіпай», і я відпускаю її. Вона знову приклеює пластир і дивиться на мене, чекаючи.

– Альбо, чому би тобі не подзвонити Кімі? Запитай, чи приїде вона до нас на вечерю?

Альба всміхається і вибігає зі студії. За хвилину задні двері будинку захлопуються. Генрі сидить за моїм столом для малювання, злегка похитуючись туди-сюди на стільці. Спостерігає за мною. Чекає, поки щось скажу.

– Повірити не можу, – нарешті кажу. – Як ти міг?

– Я мусив, – тихо відповідає Генрі. – Вона… Я не міг залишити її без… Я хотів, щоб вона мала перевагу. Щоб Кендрік міг працювати над цим. Це для неї, про всяк випадок.

Підходжу до нього, знімаю калоші й гумовий фартух, схиляюсь над столом. Генрі скоса нахиляє голову, світло падає на його обличчя, бачу зморшки на підборідді, біля кутиків рота, біля очей. Він дуже схуднув. Очі стали величезними порівняно з обличчям.

– Клер, я не сказав їй, навіщо це. Скажеш їй сама, коли… настане час.

Хитаю головою.

– Ні. Зателефонуй Кендріку і скажи, щоб припинив це.

– Ні.

– Тоді я сама.

– Клер, не роби…

– Генрі, із власним тілом можеш робити все, що заманеться, але…

– Клер!

Генрі витискає моє ім’я крізь зціплені зуби.

– Що?

– Все скінчено, ясно? У мене все втрачено. Кендрік сказав, що нічим мені не допоможе.

– Але… – Завмираю, щоб перетравити те, що він сказав. – Але тоді… що відбувається?

Генрі хитає головою.

– Не знаю. Може, те, про що ми думали, і справді… трапиться. Але тоді… Я не можу залишити Альбу, не спробувавши допомогти їй… Клер, просто дозволь мені це зробити для неї! Може,