Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

Але я не можу зупинитися, стою і схлипую в жовтий гумовий фартух; нарешті Генрі підводиться й обіймає мене.

– Клер, цього може й не трапиться, – тихо каже він. – Просто я хочу залишити їй подушку безпеки. – Відчуваю його ребра крізь футболку. – Дозволь мені залишити їй хоча би це?

Киваю, і Генрі цілує моє чоло.

– Дякую, – каже він, а я знову плачу.

Субота, 27 жовтня 1984 року (Генрі сорок три, Клер тринадцять)

Генрі: Тепер я знаю, як усе скінчиться. Досвітнім осіннім ранком я опинюсь у долині. Буде хмарно і прохолодно; на мені чорне шерстяне пальто, черевики і рукавиці. Цієї дати немає у списку. Клер спатиме у своєму теплому двоярусному ліжку. Їй тринадцять.

Далекий постріл розріже сухе холодне повітря. Це сезон полювання на оленів. Десь там чоловіки у яскравому помаранчевому одязі сидітимуть, чекатимуть, стрілятимуть. Пізніше питимуть пиво та їстимуть бутерброди, які їм приготували дружини.

Розгуляється вітер, пошарудить фруктовим садом, зриваючи непотрібне листя з яблунь. У Медовларк-гауз гримнуть задні двері, з’являться два крихітних силуети в помаранчевих костюмах, що відбивають світло, з однаковими рушницями. Вони йтимуть у моєму напрямку, на галявину. Це Філіп і Марк. Мене вони не помітять: я притиснусь до високої трави, обернувшись темною нерухомою плямою на тлі бежевої і тьмяно-зеленої барв. Ярдів за двадцять від мене Філіп і Марк звернуть з доріжки й підуть до лісу.

Вони зупиняться і дослухаються. І почують швидше за мене: шурхіт, метання, щось рухається травою, велике, незграбне, білий спалах – може, хвіст? Воно прямуватиме до мене, до лугу, Марк підніме рушницю, ретельно прицілитися, натисне на курок, і…

Постріл, крик, людський крик. І тиша. Відтак: «Клер! Клер!» І більше нічого.

Якусь мить посиджу, не думаючи, не дихаючи. Філіп побіжить туди, і я побіжу, і Марк. Усі ми перетнемося в одному місці.

Але там нічого не буде. Лише кров на землі, блискуча і густа. Пом’яте сухотрав’я. Дивитимемося одне на одного, не впізнаючи, над калюжею крові.

У своєму ліжку Клер почує крик. Вона почує, як хтось кличе її, відтак сяде, серце гупатиме в її грудях. Побіжить униз, за двері, на галявину, в самій лише нічній сорочці. Побачить нас утрьох, застигне, нічого не розуміючи. За спинами її батька та брата я притисну палець до своїх губів. Коли Філіп піде до неї, я повернусь, піду в прилисток фруктового саду й спостерігатиму, як вона тремтить у батькових обіймах, а Марк стоятиме неподалік, нетерплячий і спантеличений, з гордою хлоп’ячою щетиною на щоках, і дивитиметься на мене, ніби намагаючись щось згадати.

Клер подивиться на мене; махну їй рукою, і вона піде з батьком додому, помахавши мені у відповідь, – тендітна, в розхристаній нічній сорочці, наче янголятко. Її постать зменшуватиметься, зникаючи вдалині. Вона зайде в будинок, а я залишуся стояти над невеликою латкою крові і знатиму, що десь там я вмираю.

Епізод на критій автопаркованці Монро-стрит

Понеділок, 7 січня 2006 року (Генрі сорок три)

Генрі: Холодно. Дуже, дуже холодно. Лежу в снігу на землі. Де я? Намагаюся сісти. Мої ноги заніміли, не відчуваю їх. Місцевість довкола відкрита, тут немає ані будинків, ані дерев. Скільки я вже тут? Зараз ніч. Чую шум машин. Стаю навкарачки. Піднімаю голову: я у Ґрант-парк. За сотню футів засніженої землі видніється порожній і зачинений Художній Інститут. Мовчать красиві будівлі Мічиґан-авеню. Уздовж Лейк-Шор-Драйв мчить потік машин, світло фар пронизує чорноту ночі. Над озером видніється слабка смужка світла: наближається світанок. Треба звідси вибиратися. Треба зігрітися.

Встаю. Мої ноги побіліли й заніміли. Не відчуваю їх, не можу ними поворухнути, але починаю йти. Відтак пробираюся крізь сніг, іноді падаю, встаю і знову йду; це повторюється знову й знову, зрештою, починаю повзти. Повзу вулицею. Задом наперед, повзу бетонними сходами вниз, чіпляючись за поручень. Сіль потрапляє у рани на руках і колінах. Доповзаю до телефона-автомата.

Сім нулів. Вісім. Дев’ять.

– Алло, – чую свій голос.

– Допоможи мені, – кажу. – Я на критій автопаркованці на Монро-стрит. Трясця, тут неймовірно холодно. Я біля пункту охорони. Приїдь, забери мене.

– Гаразд. Будь там. Ми вже їдемо.

Намагаюсь повісити трубку, але це мені не вдається. Мої зуби нестримно цокотять. Повзу до пункту охорони і гупаю у двері. Там нікого немає. Всередині бачу відеомонітори, обігрівач, куртку, стіл, стілець. Беруся за клямку. Замкнено. У мене немає нічого, чим можна відчинити двері. Вікно укріплене дротяним каркасом. Сильно тремчу. Тут нема жодної машини.

– Допоможіть! – Кричу. Ніхто не приходить. Згортаюся калачиком перед дверима, підбираю коліна до підборіддя, обертаю руки навколо ніг. Ніхто не приходить. А я нарешті, нарешті зникаю.

Фрагменти

Понеділок, вівторок, середа, 25, 26 і 27 вересня 2006 року (Клер тридцять п’ять, Генрі сорок три)

Клер: Генрі не було весь день. Ми з Альбою ходили в МакДональдз вечеряти. Грали в карти; Альба намалювала дівчину з довгим волоссям, котра летить на собаці. Ми вибрали сукню на завтра до школи. Зараз вона у ліжку. Сиджу на ганку, намагаюсь читати Пруста: читання французькою наганяє на мене сон, і я майже засинаю, коли раптом з вітальні долинає несамовитий гуркіт: на підлозі з’являється Генрі, змерзлий, побілілий, тремтячий.

– Допоможи мені, – промовляє він, зуби його нестримно цокотять. Біжу до телефону.

Пізніше

Травмпункт, залитий люмінесцентним світлом. Тут старі люди з різними болячками, матері з дітьми, в яких гарячка, підлітки, чиї друзі виймають кулі з кінцівок, а потім хвалитимуться ними перед дівчатами, – усі вони сидять зараз втомлені та принишклі.

Пізніше

У невеликій білій кімнаті медсестри піднімають Генрі на ліжко і скидають ковдру. Його очі розплющуються, помічають мене і знову заплющуються. Білявка-інтерн дивиться на нього. Медсестра вимірює температуру, пульс. Генрі тремтить, тремтить так сильно, що аж ліжко труситься; рука медсестри вібрує, наче ліжка «Чарівні пальчики» в мотелі 1970-х. Ординатор оглядає зіниці Генрі, його вуха, ніс, пальці, статеві органи. Його починають загортати у ковдри і щось металеве, наче в алюмінієву фольгу. До ніг прикладають холодні компреси. У маленькій кімнаті дуже тепло. Очі Генрі знову на мить розплющуються. Він намагається щось сказати. Наче моє ім’я. Залажу під ковдру і беру його крижані