Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

Здіймаючи ліхтар якомога вище, я чвалаю до човнярні.

Цілісінький день я шукав Гелен Гардкасл, вважаючи, що саме на ній лежить відповідальність за всі події в цьому будинку. Дивно, але певним чином це й справді так, хоча й трохи по-іншому, ніж мені було здавалося.

Хотіла вона цього чи ні, але саме вона головна причина всіх подій.

Човнярня — це насправді просто халупа, що нависає над водою. Палі праворуч зотліли, і вся споруда похнябилася. Двері замкнені, але спорохнілі дошки розсипаються від самого доторку. Вони відчиняться, варто лише докласти мінімум зусиль, але я вагаюся. Пальці тремтять, лампа хитається в руці. Мене зупиняє не страх. Ґолдове серце завмирає. Це передчуття. Зараз я знайду те, що так довго шукав, і тоді все буде завершено.

Ми будемо вільні.

Глибоко зітхнувши, я штовхаю двері, сполохавши кількох кажанів, які з обуреним вереском вилітають з халупи. Усередині припнуто два човни, але тільки один з них накритий запліснявілою ковдрою.

Опускаюся навколішки, відсуваю ковдру й бачу бліде обличчя Гелен Гардкасл. Очі її розверсті, райдужки очей поблякли, і шкіра також. Вона здається здивованою, ніби смерть прийшла до неї з букетом квітів у руках.

«Чому тут?»

— Тому що історія повторюється, — бурмочу я.

— Ейдене? — чую голос Анни, у якому бринить натяк на паніку.

Я намагаюся відгукнутися, але горло й досі пошерхле. Отже, доводиться вийти під зливу. Закидаю голову, роззявляю рота, ловлю крижані краплі.

— Я тут! — гукаю нарешті. — У човнярні!

Повертаюся до халупи, у світлі лампи роздивляюся тіло Гелен. Її довге пальто розщеплене, під ним вовняний костюм — піджак і спідниця — і біла сорочка. Капелюшок кинуто до човна обіч неї. Їй перерізали горло — доволі давно, бо кров уже запеклася… Якщо я маю рацію, то мертва вона ще зранку.

У мене за спиною зойкає Анна, побачивши мертве тіло в човні.

— Це?..

— Гелен Гардкасл, — кажу я.

— Звідки ви знали, що вона тут буде? — питає вона.

— Це була остання зустріч, на яку вона з’явилася, — пояснюю я.

Рана на горлі неширока, либонь, саме таку залишає лезо підковоподібного вигнутого ножа. Того самого ножа, яким дев’ятнадцять років тому вбили Томаса Гардкасла. От у чому річ. Кожна смерть у цьому будинку — відлуння тієї смерті. Убивства, якого ніхто не розібрав.

Ноги мої скімлять від утоми через сидіння навпочіпки, тому я зводжуся, щоб розім’яти їх.

— Це зробив Майкл? — питає Анна, хапаючи мене за куртку.

— Ні, не Майкл, — кажу я. — Майклові Гардкаслу було страшно. Він став убивцею з розпачу. А це вбивство — воно інше. Його скоїли обмірковано, із задоволенням. Гелен заманили сюди й зарізали просто у дверях, так, щоби вона впала досередини, де її не одразу знайдуть. Убивця зумисно обрав місце всього за двадцять футів від місця вбивства Томаса Гардкасла — ще й у роковини його смерті. Про що вам це каже?

Вимовляючи це, я уявляю, як леді Гардкасл падає, наче на власні вуха чую рипіння деревини, коли тіло валиться в човен. Примарна постать накриває тіло ковдрою і простує до озера.

— Убивця забрьохався в крові, — кажу я, обводячи ліхтарем кімнату. — Він скупався в озері, знаючи, що стіни човнярні його приховають від чужого ока. А чистий одяг був схований десь поблизу…

Еге ж, у кутку будиночка стоїть старий саквояж. Розстібнувши застібку, я бачу пожужмлений жіночий одяг, заляпаний кров’ю. Одяг убивці.

Усе було продумано заздалегідь.

«Ще дуже давно, для іншої жертви».

— Хто це зробив, Ейдене? — питає Анна, і в голосі її все чіткіше чути страх. Я виходжу з човнярні, вдивляючись у темряву, аж нарешті помічаю пляму штормового ліхтаря на іншому боці озера.

— Ви на когось чекаєте? — питає Анна, прикипівши очима до цятки, що звільна наближається до нас.

— Це вбивця, — кажу я з якимось химерним спокоєм. — Я попросив Каннінгема поширити чутку, що ми прийдемо сюди, до цього будиночка, щоб… ну, так би мовити, щоб трохи розважитися.

— Навіщо? — нажахано питає Анна. — Якщо ви знаєте, хто допомагав Майклові, то скажіть це Моровому Лікареві!

— Я не можу, — кажу я. — Решту маєте розповісти йому ви.

— Що?! — сичить вона, кинувши на мене сердитий погляд. — У нас же була домовленість! Я допомагаю вам вижити, а ви знаходите вбивцю Евелін.

— Моровий Лікар має почути це від вас, — пояснюю я. — Інакше він вас звідси не випустить. Повірте, у вас є всі потрібні відомості, вам просто треба скласти їх докупи. От, візьміть.

Я видобуваю з кишені складений аркуш. Розгорнувши його, вона читає вголос:

— «Усі вони».

Анна супиться.

— Що це означає? — питає вона.

— Це відповідь на запитання, яке я попросив Каннінгема поставити місіс Драдж.

— Яке запитання?

— Хто ще з нащадків родини Гардкаслів насправді дитина Чарлі Карвера. Я прагнув дізнатися, заради кого він ладен був пожертвувати життям.

— Але ж зараз вони вже всі мертві!

Загадковий ліхтар хилитається в повітрі, наближається, наближається… Людина, яка його тримає, квапиться, уже навіть не намагаючись ховатися. Час для гри в хованки минув.

— Хто ви? — питає Анна, затуляючи очі проти світла. Мружиться, вдивляючись.

— Ото ж бо й воно: хто я? — питає Мадлен Обер, опускаючи ліхтар і цілячись у нас із пістолета.

Вона змінила сукню покоївки на штани й вільну лляну сорочку, на плечі накинула кремовий кардиган. Темне волосся мокре, поцяткована віспою шкіра вкрита тлустим шаром пудри.

Маска догідливої покори зникла, і тепер дівчина неймовірно схожа на свою матір — той самий розріз очей, ті самі веснянки на молочно-білій шкірі. Я можу хіба сподіватися, що Анна також це помічає.

Анна переводить погляд з мене на Мадлен, її спантеличення поступається паніці.

— Ейдене, допоможіть мені! — благає вона.

— Це маєте бути ви, — кажу я, навпомацки знаходячи в темряві її холодну руку. — Усі фрагменти головоломки перед вами. Хто міг убити Томаса Гардкасла, а рівно за дев’ятнадцять років — і леді Гардкасл точнісінько в такий самий спосіб? Чому Евелін пробурмотіла: «Я не…» і «Міллісент убили», коли я її врятував? Чому вона мала каблучку з печаткою, яку віддала Фелісіті Меддокс? Що такого знала Міллісент Дербі, що її вбили? Чому Ґреґорі Ґолда найняли, щоб намалювати нові родинні портрети, хоча решта будинку ледь тримається купи? Кого Гелен Гардкасл і Чарлі Карвер намагалися захистити своєю брехнею?

Розуміння осяює обличчя Анни, наче світанок. Очі її розширюються. Вона переводить погляд із записки на вичікувальне обличчя Мадлен.

— Евелін