Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

Крісло старої жінки розвертається, зупиняючись біля трибуни. Свої перші слова вона промовляє французькою. Її онучка перекладає.

— Перш ніж майбутнє картини буде вирішено, ви повинні про дещо дізнатися. Ця справа ґрунтується на хибному припущенні, — онучка зупиняється і нахиляється, щоб вислухати стару жінку. Потім випростується знову. — Картину «Дівчина, яку ти покинув» ніколи не викрадали.

Суддя трохи подається вперед.

— І звідки вам знати про це, мадам?

Лів підіймає голову, щоб бачити Пола. Його погляд прямий, непохитний і, хоч як дивно, тріумфальний.

Стара жінка підносить руку, наче відсторонюючи онуку. Трохи відкашлявшись, вона починає говорити повільно й чітко, цього разу англійською.

— Тому що я і є та людина, яка віддала її комендантові Генкену. Моє ім’я Едіт Бетюн.

35

1917 рік

Мене висадили невдовзі після світанку. Не знаю, як довго ми були в дорозі: лихоманка настільки оволоділа мною, що сни і реальність змішались і я вже не знала напевне, чи ще живу, чи, наче привид, переношуся з одного світу до іншого. Заплющуючи очі, я бачила, як моя сестра зачиняє віконниці в барі і з усмішкою обертається до мене, як сонце грає в її волоссі. Бачила, як сміється Мімі. Бачила Едуарда, його обличчя, руки, своїми вухами чула його голос, м’який і задушевний. Я намагалася торкнутися його, але він зникав, і я прокидалася на підлозі вантажівки і бачила перед собою солдатські чоботи. Щоразу як машина потрапляла в канаву, моя голова розколювалася від болю.

Я бачила Ліліан.

Її тіло лишилося там, десь під Ганновером, де її з прокльонами викинули, наче мішок із піском. Я провела ще дві години, забризкана її кров’ю, навіть гірше. Мій одяг почорнів від крові. Я відчувала її запах на своїх губах. Застигла й липка, вона вкривала підлогу, з якої я більше не мала сил підвестися сама. Я вже не відчувала, як мене поїдають воші. Я заніміла. Я почувалася не більш живою, ніж труп Ліліан.

Солдат навпроти сидів так далеко від мене, як тільки було можливо, розлючений тим, що забруднив форму й отримав прочуханку від командира за те, що дав Ліліан заволодіти своїм пістолетом. Він сидів, відвернувшись обличчям до захисного полотна, крізь яке ззовні проривалося повітря. Я бачила його погляд: він свідчив про відразу. Для нього я вже не була людиною. Я намагалася пригадати ті часи, коли я була більше, ніж просто вантажем, коли навіть у місті, повному німців, я зберігала гідність і викликала певну повагу. Але це давалося мені важко. Здавалося, весь мій світ тепер зводився до цієї вантажівки. Цієї металевої підлоги. Цього вовняного рукава з темною кривавою плямою.

Машина гула і проривалася крізь ніч, зупиняючись ненадовго. Ледве отямившись, я знову непритомніла і прокидалася лише від болю або жорстокого нападу лихоманки. Я вдихала холодне повітря, дим цигарок, чула, як розмовляють чоловіки в кабіні вантажівки, і гадала, чи почую коли-небудь знов французьку мову.

А потім, на світанку, ми ривком зупинились. Я розплющила свої хворі очі, не в змозі поворухнутись, і слухала, як молодий солдат вибирається з вантажівки. Я чула, як він зі стогоном потягується, чула клацання запальнички і тиху розмову німецькою. Чула, як вони випорожнюються з гучними грубими звуками. Чула пташиний спів і шелест листя.

І тоді я зрозуміла, що тут і помру. Але, кажучи чесно, мені було байдуже.

Усе моє тіло горіло від болю, шкіру пекло від лихоманки, суглоби ломило, голова розколювалася. Полотняна запона в задній частині піднялась. Охоронець наказав мені виходити. Я ледве могла поворухнутись, але він потягнув мене за руку, наче неслухняну дитину. Моє тіло було таким легким, що я майже перелетіла через борт вантажівки.

Ранок був затягнутий туманом, і крізь нього виднілися дротяна загорожа та простора брама. Над ними був напис: «ШТРЬОЕН». Я знала, що це означає.

Ще один охоронець знаком наказав мені лишатися на місці й відійшов до буди вартових. Деякий час вони розмовляли, а потім один із них висунувся з буди й глянув на мене. За брамою я бачила суцільні ряди заводських бараків. Це було безбарвне й безформне місце, просякнуте атмосферою горя та безнадії, відчутною майже на дотик. Для запобігання втечі на кожному кутку височіли оглядові вежі, увінчані воронячими гніздами. Але вони не мали причин турбуватися.

Знаєте, що відчуваєш, здаючись на ласку долі? Майже полегшення. Більше ніякого болю, ніякого страху, ніякої туги. Скоро я зможу пригорнути до себе Едуарда. У наступному житті ми знову будемо разом, адже я точно знала, що коли Господь милосердний, Він не може бути настільки жорстоким, щоб позбавити нас цієї єдиної втіхи.

До мене долітали уривки гарячої суперечки, що відбувалася в буді вартових. Звідти вийшов чоловік і спитав у мене документи. Я була настільки слабка, що лише з третьої спроби змогла дістати їх із кишені. Він жестом наказав мені підняти їх. З огляду на вошей, що повзали по мені скрізь, він не хотів мене торкатися.

Він поставив галочку у своєму списку і щось гаркнув німецькою до охоронця, який тримав мене. Між ними відбулася коротка розмова. Вона то стихала, то знов гучнішала, і я вже не знала, чи то вони знижували голоси, чи це моє сприйняття мене підводило. Зараз я була м’якою й покірною, мов ягня, готовою піти куди накажуть. Я більше не бажала ні про що думати. Не бажала уявляти собі нові жахіття, що чекають на мене попереду. Моя голова гула від лихоманки, очі наче горіли. Я так утомилася. Я знов чула голос Ліліан і відсторонено усвідомлювала, що, доки я жива, маю боятися: «Ти гадки не маєш, що вони з нами зроблять». Але чомусь зараз я не здатна була навіть злякатися. Якби поряд не стояв охоронець, тримаючи мене під руку, я би просто впала на землю.

Брама відчинилася, щоб випустити машину, і зачинилася знову. Я раз у раз губила відчуття часу. Мої очі заплющились, і переді мною постало швидкоплинне видіння: я сиджу в паризькій кав’ярні, відкинувши голову, і сонце заливає моє обличчя. Мій чоловік сидить біля мене, його розгонистий сміх наповнює мої вуха, його велетенська рука накриває мою, що лежить на столі.

О Едуарде, беззвучно плакала я, здригаючись від пронизливого світанкового холоду. Я молюся, щоб ти уникнув цього болю. Молюся,