Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Вона швидко роззирнулась і побачила на підлозі ніж. Потім кинула погляд на Мартіна Ванґера — той підвівся на коліна і намагався відповзти подалі від неї, рука його безпомічно теліпалася. У найближчі секунди жодних проблем від нього чекати не слід було. Вона кинула ключку і принесла ножа. У нього був гострий кінець, але тупе лезо. Лісбет стала навшпиньки і заходилася гарячково перепилювати ремінь. За кілька секунд Мікаель нарешті повалився на підлогу, проте зашморг навколо його шиї затягнувся.

Лісбет Саландер кинула ще один погляд на Мартіна Ванґера. Той звівся на ноги, але стояв, зігнувшись у попереку. Вирішивши, що він поки безпечний, Лісбет обернулася до Мікаеля і спробувала засунути пальці під зашморг. Різати вона спершу не наважувалась, але потім засунула кінчик ножа і, намагаючись ослабити петлю, подряпала Мікаелеві шию. Кінець кінцем зашморг піддався, і Мікаель кілька разів хрипко вдихнув.

Протягом короткої миті Мікаель переживав невимовне почуття: його тіло возз’єднувалося з душею. Зір неймовірно загострився, так що він міг розрізнити в кімнаті кожну порошинку. Звук кожного вдиху в цій кімнаті чи шурхотіння одягу доносилися так ясно, немов лунали з навушників, а ще він відчував запах шкіряної куртки і поту Лісбет Саландер. Потім, коли кров почала приливати до голови і його обличчя знов набуло нормального кольору, ілюзія розвіялася.

Лісбет Саландер повернула голову тієї миті, коли Мартін Ванґер зникав у дверях. Вона швидко встала, взяла пістолет — перевірила магазин і зняла із запобіжника. Мікаель відзначив, що їй, схоже, вже доводилося поводитися із зброєю. Роззирнувшись, вона вихопила поглядом ключі від кайданків, що лежали на столі, прямо перед очима.

— Я візьму його на себе, — сказала вона і кинулася до дверей.

Дорогою вона схопила ключі і, не обертаючись, кинула їх на підлогу біля Мікаеля.

Мікаель спробував крикнути їй, щоб вона почекала, але з горла вирвався тільки якийсь скрип, а вона вже сховалася за дверима.

Лісбет не забула про те, що у Мартіна Ванґера десь є рушниця, і, вийшовши в прохід між кухнею і гаражем, зупинилася, скинувши вгору готовий до стріляння пістолет. Вона прислухалася, але не змогла розрізнити ні звуку, який підказав би, де її здобич. Вона інстинктивно рушила в бік кухні і вже майже дійшла до неї, коли почула, що у дворі заводиться автомобіль.

Вона помчала назад і через потайні двері вискочила до воріт гаража. З двору вона побачила задні вогні машини, що проїжджала повз будинок Хенріка Ванґера і вивертала на міст. Лісбет щодуху кинулася услід. Вона сунула пістолет в кишеню куртки і, наплювавши на шолом, завела свій мотоцикл. За кілька секунд вона вже мчалася через міст.

Коли вона під'їхала до кільцевої розв'язки біля виїзду на шосе Е-4, його перевага становила секунд дев'яносто і він уже сховався з очей. Вона загальмувала, заглушила мотор і прислухалася.

Небо було затягнуте важкими хмарами, але на обрії вже виднівся перший проблиск світанку. Потім вона почула звук мотора і побачила, як на шосе Е-4 промайнула машина Мартіна Ванґера, віддаляючись у південному напрямі. Лісбет знову завела мотоцикл, натиснула на газ і проскочила під віадуком. Поворот біля виїзду на шосе вона подолала на швидкості вісімдесят кілометрів на годину. Перед нею лежала пряма ділянка дороги. Транспорту видно не було, вона до краю натиснула на газ і помчала вперед. Коли дорога почала звиватися уздовж довгого гірського хребта, Лісбет гнала на швидкості сто сімдесят майже максимальній, яку можна було витиснути з її власноручно відрегульованого легкого мотоцикла на спуску. За дві хвилини вона побачила машину Мартіна Ванґера приблизно за чотириста метрів попереду себе.

«Аналіз наслідків, — згадала вона. — Що мені тепер робити?»

Лісбет зменшила газ до прийнятних ста двадцяти на годину і поїхала з ним на одній швидкості. На крутих поворотах вона на кілька секунд втрачала його з очей, але потім вони вибралися на довгу пряму ділянку. Тепер вона відставала від нього метрів на двісті.

Він, мабуть, побачив фару її мотоцикла і, коли вони проходили довгий поворот, збільшив швидкість. Вона до кінця натиснула на газ, але на поворотах все одно відставала.

Вогні вантажівки Лісбет побачила здалеку. Мартін Ванґер теж. Несподівано він ще збільшив швидкість і, коли до вантажівки залишалося метрів сто п’ятдесят, шмигнув на зустрічну смугу. Лісбет бачила, як вантажівка гальмує і відчайдушно блимає фарами, але Мартін Ванґер подолав решту відстані за кілька секунд, і зіткнення стало неминучістю. Його автомобіль влетів просто у вантажівку, пролунав звук страшного удару.

Лісбет Саландер інстинктивно пригальмувала. Потім побачила, що причіп вантажівки починає падати, перегороджуючи її смугу. З тією швидкістю, з якою вона мчалася, вона б подолала відстань до місця аварії за дві секунди. Лісбет натиснула на газ, з’їхала на узбіччя і прослизнула десь за метр од задньої частини причепа. Куточком ока вона помітила язики полум’я, що злетіли перед капотом вантажівки.

Проїхавши ще сто п’ятдесят метрів, Лісбет зупинилася і озирнулася. Вона побачила, як з кабіни вантажівки, з пасажирського боку, вистрибнув водій. Тоді вона знову натиснула на газ. Біля Окербю, двома кілометрами південніше, вона звернула наліво і поїхала назад на північ по старій дорозі, паралельно Е-4. Проїжджаючи місце аварії трохи вище, вона бачила, як там зупинилися дві легкові машини. Розбитий автомобіль палав і був повністю придавлений і розплющений вантажівкою. Якийсь чоловік намагався погасити полум’я маленьким вогнегасником.

Лісбет натиснула на газ і незабаром дісталася до Хедебю. Не поспішаючи, вона переїхала через міст, залишила мотоцикл перед гостьовим будиночком і повернулася в житло Мартіна Ванґера.

Мікаель як і раніше боровся з кайданками: його руки так заніміли, що він не міг взяти ключа. Лісбет розстебнула йому кайданки і потримала за руки, поки кров у кистях знову не почала циркулювати.

— Мартін? — хрипким голосом запитав Мікаель.

— Мертвий. Він спрямував машину просто у вантажівку на швидкості півтори сотні кілометрів на годину, за кілька кілометрів на південь по Е-4.

Мікаель нерозуміюче втупився в неї: її не було всього декілька хвилин.

— Ми повинні… зателефонувати до поліції, — прохрипів він і раптом дуже закашлявся.

— Навіщо? — поцікавилася Лісбет Саландер.

Протягом десяти хвилин Мікаель ніяк не міг підвестися. Він голяка сидів на підлозі, прихилившись до стіни. Помасажувавши шию, він підняв невправними пальцями пляшку з водою. Лісбет терпляче чекала, поки він знову зможе рухатися, а тим часом міркувала.

— Одягайся.

Обривками Мікаелевої футболки вона стерла відбитки пальців з кайданків, ножа і ключки для гольфа. Пластикову пляшку вона забрала з собою.